Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Так минав у солодкій отруті споминів час. Але ще одна тінь — тінь мого друга, що впала на крітське узбережжя в пору Зорбаса, налягла важким тягарем на мою душу й не залишала мене, бо я й сам не цурався її.

Про цю тінь я не розповідав нікому, то була моя прихована розмова з іншим берегом, яка призвичаювала мене до смерті, то був мій потаємний місток до пекла. І коли душа небіжчика переходила його, я відчув, яка вона бліда й немічна,— не могла навіть говорити твердо, не мала сили потиснути мені руку. Інколи я думав з тривогою: «Можливо, мій друг не встиг на землі обернути своє тіло в іншу сутність, викшталтувати й загартувати душу так, щоб у критичну хвилину не опанував її страх перед смертю, від якого вона б розвіялася з вітром. Можливо,— думав я,— їй загрожує згуба, бо друг мій не мав часу обезсмертити те, що можна було обезсмертити з його тлінного єства.

Але інколи в нього з’являлася сила... У нього? Може, то я несподівано згадував його зі ще більшою любов’ю? І тоді він ставав дужим, помолоділим, і мені здавалося, що я навіть чую його кроки на сходах?

Нещодавно я самотою здійснив подорож у засніжені гори Швейцарії, де колись ми з другом та однією жінкою, яку ми обидва любили, провели несказанно чарівні години.

Я лежав на ліжку в тому самому готелі, в якому ми зупинилися й тоді. Я спав; місячне світло заливало землю, крізь відчинене вікно в мою сонну свідомість увіходили гори, срібні від снігу сосни, глибока синява ночі.

Уві сні мене повнила невимовна втіха; неначе сон був глибоким морем, синім і наскрізь прозорим, і я лежав на його дні, щасливий і незрушний, а тіло моє стало таким чутливим, що коли б на поверхні, за тисячі сажнів угорі наді мною проплив кораблик, то він розрізав би мене навпіл.

Раптом на мене впала тінь — я зрозумів, хто це був. І пролунав його печальний голос:

«Ти спиш?»

І я відповів так само печально:

«Ти забарився. Вже кілька місяців я не чув твого голосу. Де ти бродиш?»

«Я завжди з тобою, але ти мене забуваєш. Я не маю сили весь час гукати, а ти хочеш забути мене. Чудовий місяць, чудові засніжені дерева, чудове життя на цім світі, але не забувай же й мене».

«Ніколи я тебе не забуваю, ти знаєш сам. У ті перші дні я виїхав на чужину, бродив по диких горах, вимучував своє тіло, безсонними ночами плакав за тобою. Складав пісні, аби вилити горе, але й пісні були безсилі розвіяти тугу і втішити серце. Одна з них починається так:

Як ішли ви вдвох зі смертю, я поставі дивувався
і ході легкій обох вас над безоднею стрімкою —
друзів двох, що спозарану з цього світу подалися...

А в іншій пісні, теж незакінченій, я закликав:

Пильнуй душу, любий друже, не дай вітру розвіять!»

Він схилився наді мною, на його вустах з’явилась гірка посмішка, а я аж здригнувся від його блідості.

Довго і мовчазно дивився він на мене порожніми очницями — замість очей у них були дві грудочки землі.

«Що ти думаєш? — прошепотів я.— Чому мовчиш?»

І знову почувся, ніби глибоке, далеке зітхання, його голос:

«Ех, що залишилось від душі, якій було тісно на світі! Кілька чиїхось віршів — розпорошених уривків, жодної докінченої строфи! Я блукаю землею, навідуюсь до дорогих мені людей, але їхні серця замкнені. То як же мені ввійти в життя? Як мені воскреснути? Я кружляю навколо нього, як пес навколо замкненого дому хазяїна... О, коли б то я міг жити вільно, не хапаючись, мов потопельник, за ваші теплі живі тіла!»

З його очниць ринули сльози, земля в них розкисла.

Та за хвилину голос його став твердим.

«Найбільшу радість ти мені дав,— мовив він,— тоді, коли одного разу на мої іменини в Цюріху — пам’ятаєш? — ти розповідав про мене. Пам’ятаєш? З нами була ще одна душа...

«Пам’ятаю,— відповів я,— це була та, кого ми називали нашою Пані...»

Ми замовкли. Скільки ж віків минуло відтоді! Ми сиділи тоді за святковим столом у теплій кімнаті — троє дорогих одне одному людей, надворі крутила хурделиця, а я співав хвалу своєму другу.

«Про що задумався, учителю?» — запитала тінь з легкою іронією.

«Багато про що... про все...»

«А я про твої останні слова тоді. Ти підніс келих і сказав: «Пані, коли Ставрідакіс був немовлям, його старий дід садив малого собі на коліна, а на друге ставив крітську ліру і грав мужніх повстанських пісень, тож вип’ємо сьогодні за здоров’я Ставрідакіса, і нехай буде даровано йому долю вічно сидіти отак само на колінах Бога!» Бог дуже швидко сповнив твою молитву, вчителю мій!»

«Дарма,— відповів я,— любов перемагає смерть».

Він гірко посміхнувся, але промовчав. Я відчув, як тіло його тане, розпливається в повітрі, стає плачем, зітханням, насмішкою...

Ще багато днів я чув на своїх губах присмак смерті, але на серці полегшало. Смерть увійшла в моє життя знайомим, дорогим обличчям, наче друг, який прийшов по нас і ось сидить у кутку, терпляче ждучи, коли ми довершимо справи. Мій розум заспокоївся, усвідомивши таким чином дружелюбну вдачу смерті.