Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Інколи смерть вливається в наше життя, мов п’янкі пахощі, особливо, коли усамітнитись при світлі місяця у глибокій тиші, і коли твоє тіло, свіжовикупане й ласкаве, не чинить опору душі, і ти засинаєш. Тоді на якусь хвильку стіна, що розділяє життя і смерть, стає прозорою, і ти бачиш усе, що діється за нею, в потойбічні.

В одну таку невловну мить сюди, в мою самоту, в мій сон увійшов Зорбас. Я зовсім не пам’ятаю, який він був, що казав, чого хотів. Коли я прокинувся, серце моє шалено калатало, а мої очі ні з того, ні з сього налилися сльозами.

І враз мене пройняло нестримне бажання, не бажання — потреба — опанувала потреба відновити життя, яке ми прожили разом на крітському узбережжі, змусити пам’ять пригадати, зібрати докупи всі розсіяні розмови, крики, жести, сміх, сльози, танці Зорбаса, щоб урятувати їх від загибелі.

Це бажання було таке несподіване й сильне, що я злякався, чи не є воно знаком того, що десь на землі в ці дні помирає Зорбас, адже серця наші так зріднилися, що я не міг припустити, як може померти одне з них, щоб друге не здригнулось і не озвалося зойком болю.

Лише мить я вагався, чи збирати в пам’яті Зорбасові сліди, щоб відтворити їх словами. Мене опосів дитячий страх, я казав собі: «Якщо я почну писати, то це означатиме, що Зорбасові справді загрожує небезпека. Краще опиратися силі, яка штовхає мене до цього».

І я опирався два дні, три дні, тиждень. Займався всілякою іншою писаниною, ходив на екскурсії, читав, намагаючись такими хитрощами обманити ту невидиму силу. Але думки мої, неспокійні й важкі, весь час роїлись навколо Зорбаса.

Одного дня я сидів на терасі мого дому, що стояв над морем на Егіні. Був полудень, сліпуче світило сонце, і я задивився на лагідні голі схили Саламіну. І раптом, навіть не усвідомлюючи, що роблю, я взяв папір, ліг просто на гарячі плити тераси й почав писати оце житіє Зорбаса.

Писав поспіхом, схвильовано, мені нетерпеливилось відродити минуле, я намагався пригадати й урятувати всього Зорбаса, немовби на мене впала б уся відповідальність, якщо б він щез безповоротно.

Я працював без сну й відпочинку, аби вирізьбити цілісний образ Зорбаса, образ мого «Старого».

Я діяв так, як діють чарівники з диких африканських племен: вони малюють на стінах печер Праотця, якого бачили вві сні, при цьому намагаються зобразити його якомога точніше, щоб його душа могла впізнати на малюнку своє тіло й повернутися в нього.

За кілька тижнів житіє було завершене.

Скінчивши писати житіє Зорбаса, я сів увечері, як завжди, на терасі й задивився в море; готовий рукопис лежав у мене на колінах. Яке ж то було щастя, як легко стало на серці, наче я скинув із себе велетенський тягар. Так почувається жінка після пологів, тримаючи в обіймах своє немовля.

І коли сонце вже заходило, на терасу ввійшла Сула, дівчинка, яка приносила мені листи з міста,— кругленька, боса, дуже жвава. Вона залишила мені листа й миттю вискочила. Я одразу зрозумів. Принаймні, мені здалося, що я зрозумів, бо коли розпечатав і прочитав листа, то не схопився й не став кричати. Лист мене не вразив. Я був упевнений. Знав, що саме в цю мить, коли на колінах у мене лежав завершений рукопис, а я дивився, як заходить сонце, я отримаю цього листа.

Спокійно, не зронивши й сльози, я прочитав його. Він був посланий із якогось села біля Скопле, з Югославії, написаний каліченою німецькою мовою. Ось його переклад: