Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Чернець знову повів нас. Ми підіймалися схилом гори, а мені здавалося, що я підводжуся над своїми внутрішніми обширами, переходжу від приземлених думок до все вищих і вищих, від зручних рівнинних уявлень до осягнення безміру.

Раптом чернець зупинився:

— Богородиця Месниця! — мовив він і показав на невеличку каплицю з гарненьким круглим куполом.

Він упав ниць, перехрестився.

Я спішився і ввійшов у прохолодну склепінчасту кімнатку. У ніші в стіні висіла стара ікона, почорніла від диму, обвішана срібними дарами, перед нею непогасно горіла срібна лампадка.

Я уважно роздивився ікону. Люта войовнича богородиця з міцною шиєю, із суворим неспокійним поглядом діви; вона тримала не дитя — в її руці був довгий прямий спис.

— Горе тому, хто зачепить монастир! — схвильовано сказав чернець.— Вона кидається на такого й протинає його списом. У давні часи налетіли були алжірці і спалили монастир. Чим це їм, проклятим, обернулося, як ти думаєш? Коли вони вже забиралися геть і проходили мимо цієї каплички, богородиця злетіла з ікони й вибігла надвір, та як кинеться на них, як почала бити — всіх перебила. ДІД мій згадував, що їхніми кістками був усіяний весь ліс. Відтоді богородицю називають Месницею, а раніше називали Милостивою.

— А чому ж вона не сотворила дива, отче Захаріасе, ще до того, як згорів монастир? — запитав Зорбас.

— На все воля Всевишнього! — відповів чернець, тричі перехрестившись.

— Ти ба! Всевишнього! — пробурмотів Зорбас і сів на мула.— Вперед!

Минуло небагато часу, і перед нами на гірському плато постав між сосон великий монастир богородиці, оточений високими скелями. Тихий, усміхнений, усамітнений од світу в цій високій зеленій котловині, він, мудро єднаючи шляхетність височини й лагідність поля, видався мені чудово вибраним притулком для самозаглиблення людини.

«Тут життєрадісна й твереза душа,— думав я,— могла урівноважити релігійне піднесення з людськими силами; ні стрімкої надлюдської висоти, ні чуттєвої лінивої приземленості — тут є те, що треба, і скільки треба, аби душа вивищувалась, не втрачаючи своєї людської принади. Такий пейзаж,— розмірковував я далі,— не витворює ні героїв, ні свиней, він витворює справжніх людей.

Як чудово пасував би сюди витончений давньогрецький храм або радісне мусульманське теке![42] Бог спускався б сюди в простій людській одежі, ходив би босоніж по весняному моріжку й тихо розмовляв би з людьми».

— Яке диво, яка самота, яке блаженство! — шепотів я.

Ми спішились, ввійшли в аркові двері й піднялися в приймальню отця-економа. З’явилася таця з ракі, варенням та кавою, прийшов отець-економ, нас оточили ченці, зав’язалася розмова. Лукаві очі, жадібні губи, бороди, вуса, важкий дух чоловічих тіл.

— Ви часом не привезли якоїсь газети? — запитав отець-економ.

— Газети? — здивовано вигукнув я.— Нащо вона вам тут?

— Та як же, брате! Подивитися, що робиться в світі! — обурено загули ченці.

Вчепившись у дерев’яну огорожу балкона, вони кричали, як ворони. Говорили про Англію, Росію, про Венізелоса й короля, говорили гаряче. Світ відлучив їх від себе, але вони не відлучили від себе світ. В їхніх очах зринали міста, крамниці, жінки, газети...

Один товстий довговолосий чернець підвівся й прогугнявив до мене:

— Хотів би дещо тобі показати, цікаво знати твою думку. Зараз піду принесу.

І він рушив до дверей, склавши короткі волохаті руки на животі та човгаючи сукняними пантофлями.

Ченці зловтішно захихотіли.

— Отець Дометіос,— сказав економ,— знову принесе глиняну черницю. Сатана зарив її в землю, і одного дня Дометіос, скопуючи сад, знайшов її й приніс у свою келію. Відтоді бідолаха втратив сон. Ще трохи — й зовсім з’їде з глузду.

Зорбас підвівся — його душила злість.

— Ми прийшли побачитися зі святим ігуменом, підписати документи,— процідив він.

— Святий ігумен,— відповів отець-економ,— відсутній, ще вранці він пішов на господарський двір. Почекай трохи.

З’явився отець Дометіос, простягти вперед складені пригорщею долоні, наче тримав святий потир.

— Ось воно! — сказав Дометіос і обережно розкрив долоні.

Я підійшов ближче: в брудних чернечих долонях грайливо усміхалася маленька напівгола танагрійка[43]. Єдиною рукою, що залишилася в неї, вона трималася за голову.

— Оскільки вона показує рукою на голову,— пояснив Дометіос,— то цим вона хоче сказати, що там у неї є якийсь коштовний камінь, можливо, діамант. Як тобі здається, шановний?

— Мені здається,— вихопився жовчного вигляду чернець,— що в неї болить голова.

Але товстий Дометіос, важко дихаючи, невідривно дивився на мене. Його цапині губи тремтіли.

— Я гадаю, що її треба розбити,— сказав він,— розбити й подивитися. Я вже не можу спати... Раптом у ній справді якийсь діамант?

Я дивився на гарненьку дівчину з малесенькими тугими персами, що опинилася в цьому ладановому чаду поміж розп’ятих богів, які проклинають тіло, радість і цілунок.

О, якби я міг її врятувати!

Зорбас узяв глиняну статуетку, помацав тоненьке, струнке дівоче тіло, і пучки його пальців затрималися на високих персах.