Норвезькі народні казки

— А тепер я хочу побачити, чи в тебе справді все багато краще й пишніше, — сказав він. — Але начувайся, коли ти збрехав! Більше я нічого не кажу!

— Гарну ж ти мені послугу зробила! — мовив Пер кішці. — Тепер король захотів поїхати зі мною додому. А я боюся, що той дім не легко буде знайти!

— О, не журися! — відповіла кішка. — Ти тільки їдь за мною. Я бігтиму попереду.

І вони вирушили в дорогу: попереду кішка, за нею Пер, а за ним король зі своєю челяддю.

їхали вони, їхали і побачили на луці велику отару. Вовна в овець була така довга, що майже волочилася по землі.

Кішка й каже чабанові:

— Якщо король запитає тебе, хто господар цих овець, ти скажи: «Пан Пер». А я за це подарую тобі срібну ложку.

Ту ложку вона поцупила в королівському палаці.

— Добре, скажу, — погодився чабан.

Король над’їхав та й каже:

— Такої великої, гарної отари я ще зроду не бачив! Хто господар усіх цих овець, хлопче?

— Пан Пер, — відповів чабан.

Поїхали вони далі і побачили велику череду рябих корів, таких ситих, що їхні боки аж вилискували проти сонця. Кішка й каже чередниці:

— Якщо король запитає тебе, хто господар цих корів, скажи йому: «Пан Пер». А я за це подарую тобі срібного ополоника.

Того ополоника вона поцупила в королівському палаці.

— Добре, — відповіла чередниця.

Над’їхав король і замилувався великою гарною чередою, бо зроду ще такої не бачив. Спитав він чередницю, хто господар тих корів.

— Пан Пер, — відповіла чередниця.

Поїхали вони далі, і невдовзі їм трапився великий табун коней. І такі ті коні були гарні, що кращих годі собі й уявити: великі, добре випасені. Їх було по шестеро кожної масті: гнідих, буланих і карих.

— Якщо король запитає тебе, хто господар цих коней, скажи йому: «Пан Пер». А я за це подарую тобі срібного ножа, — сказала кішка пастухові.

Того ножа вона поцупила в королівському палаці.

— Добре, — погодився пастух.

Над’їхав король і аж очі витріщив з дива, бо зроду ще не бачив таких гарних коней. Спитав він пастуха, хто господар цього табуна.

— Пан Пер, — відповів пастух.

Проїхали вони ще трохи і побачили перед собою замок. Вони заїхали в мідяну браму, потім у срібну, а тоді в золоту. Сам замок теж був срібний і блищав, аж очі сліпив.

— Скажи королю, що ти тут живеш, — порадила кішка Перові.

Так Пер і зробив.

Повів він короля по замку, а там, усередині, ще більша пишнота, ніж назовні. Все золоте — стільці, столи, ослони. Походив король по замку, оглянув його згори донизу і засоромлено сказав:

— Так, пане Пер, у тебе все краще й пишніше, ніж у мене, твоя правда.

Зібрався він їхати додому, а Пер просить його ще трохи погостювати й повечеряти разом. Король погодився, хоч весь час був насуплений і невдоволений.

А то був тролів замок. І коли вони ще сиділи за столом, троль повернувся додому. Він загрюкав у браму й гукнув:

— Що це за свині жеруть мої харчі і жлуктять мій мед?

Почула це кішка, кинулась назустріч тролеві до брами та й каже:

— Постривай хвилинку! Я розповім тобі, як хлібороб сіє жито. Спершу він оре лан, потім його боронує, потім знов переорює. А потім… — Тієї миті зійшло сонце. — Мерщій оглянься, якщо ти хочеш побачити, яке те жито! — зненацька гукнула кішка.

А тролям не можна дивитись на сонце. Але він не встиг подумати про це, оглянувся, побачив сонце і розпався в друзки.

— Тепер усе це твоє, — сказала кішка панові Перу. — Але в мене є до тебе прохання. Удар мене щосили, більше я не прошу нічого за свою допомогу!

— Ні, — відповів Пер, — цього я не зроблю!

— Зробиш, — сказала кішка, — а то я видряпаю тобі очі!

Довелося Перові послухатись, хоч як йому не хотілося. Вдарив він щосили кішку по голові, і тієї ж миті вона обернулася на королівну, таку гарну, що й не сказати. Пан Пер відразу закохався в неї.

— Усе це багатство раніше було моє, — розповіла йому королівна. — Але троль наслав на мене чари, і мені довелось жити кішкою в твоїх батьків. Тепер ти роби, як сам знаєш. Або візьми мене за дружину, і я буду твоєю королевою, або не бери. Бо віднині ти король усього цього краю.

Звичайно, пан Пер захотів, щоб вона стала його королевою. Вісім днів вони справляли весілля, а потім… що було потім з паном Пером та його королевою, я вже не знаю.

Пер Гюнт

Колись давно жив собі в Норвегії мисливець на ім’я Пер Гюнт. Він цілий рік вештався по горах і полював на ведмедів та лосів, бо тоді там було більше густих лісів, ніж тепер, а в лісах водилося більше всілякої дичини.

Якось пізно восени, коли з гірських пасовищ уже зігнали худобу і всі люди, що там літували, повернулися до своїх хуторів, Пер припізнився в горах і надумав переночувати в котрійсь хижі для пастухів. Осінній день був короткий, і коли мисливець дійшов до пасовиська, так стемніло, що він не бачив навіть своєї руки. Скрізь панувала тиша, тільки його собаки гавкали в моторошній пітьмі.

Пер хотів зайти до хижі, але біля дверей наштовхнувся на щось грубе, холодне й слизьке. «Наче не стіна, бо ворушиться», — подумав він і запитав:

— Хто це?

— Я, Кривий, — почулося у відповідь.