Ностальгія за часом, у якому ніколи не був

Радій Радутний Ностальгія за часом, у якому ніколи не був

Рецензія на повість Т.Литовченка

"До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять"

У 1999 році, коли привид комунізму вже відкрокував своє по Європі, я таки в комунізмі побував. Добирався туди електричкою, досить близько – хвилин п'ятнадцять-двадцять. Дитячий садок подивився з зірочками на паркані. Лозунг на дев'ятиповерхівці – чи то про революцію, чи про рішення якогось там з'їзду. Вулиці – чистенькі, ні тобі папірців, ні пластикових баняків з-під кока-коли. Реклами навіть не видно!

Машини – рідко-рідко промайне якийсь "фолькс", а то більше жигулі з москвичами. Пролетарі ходять вулицями, справжні робітники, пролетарського вигляду, й із замащеними руками. Кіоск один бачив – але він так добре замаскувався в кущах, що картину не попсував.

Комунізм називався Чугуїв, й групувався навкруг Чугуївського літакоремонтного заводу. У рамках окремо взятого невеличкого провінційного місця комунізм цілком може мати людське обличчя. Й кожен може зробити вибір – тут жити, чи забиратися геть.

І знаєте, що я вам скажу? Мені там сподобалось.

До чого це я? До того, що кожен може прогулятись туди ж, в комунізм, взявши до рук книжку Т. Литовченка "До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять".

Читаєш – і ніби опиняєшся в часі, коли пережитку культу особистості вже подолано, неминущі труднощі – дрібниці, про які й говорити не варто, а до світлого майбутнього й справді залишилось років п'ятнадцять-двадцять.

Наче молодшаєш на ті самі роки.

Але щось не те. Щось муляє.

Здавалося б, для досягнення аналогічного настрою можна взяти будь-яку книжку з "шестидесятих" – й буде те саме. Бадьорі пролетарі йдуть на роботу, перевиконують норму, там же закохуються, там же лають ретрограда-начцеха, а вечорами гуляють охайним парком без пластикових келишків на кожному кроці й розмовляють про зорі.

Але ні. Не те.

"Шестидесятники" брешуть, і це відчувається. Не уявляю, щоб у когось з шестидесятників дружній пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навіть трохи несоціального, але свого хлопця.

А в Литовченка читаєш – і віриш.

І за інерцією віриш навіть тоді, коли дійство з твердого, майже соціалістичного реалізму переходить до моторошної готичної містики.

Переповідати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.

Сцена повені, і багняного селю по вулиці Фрунзе – реалістична, аж хочеться зірватись й тікати.

Гола дівчина з мерехтливою свічкою – озирнутися хочеться. Ніби й справді за спиною стоїть.

А що вже сцена "могили навпаки" – коли у мертвому світі пропорційно виритій ямі тягнеться згори моторошна пухлина!..

І таких знахідок у романі – безліч.

Та хіба лише виключно літературних! Не кожному з часів самого Жюля Верна вдається поєднати літературну композицію з твердими фактами, та ще й переплести їх так, щоб і цікаво було читати, й у той самий час начебто мимохідь капнути читачеві в свідомість історичною подією.

Чи став би я цікавитись, хто був, скажімо мером Києва у шістдесят першому? Чорта з два. А от якщо спочатку показати пам'ятник, міліціонера неподалік, натякнути на те, що споруду бувало пошкоджено, і не раз – тут вже, пробачте за каламбур, мимохіть виникає питання – а чому? А воно он чому! За Куренівку...

Досить цікаво показана тема катастрофічного ритму – Голодомор, Куренівка... а от Чорнобиль до теми не зовсім пасує. Автор намагається пояснити проблему – але, чесно кажучи, не так переконливо, як пише на початку роману. Щоправда, можу його трохи порадувати – з переходом до нового тисячоліття багато ритмів було порушено. Одне лише прокляття американських президентів чого варте.

Таке враження, ніби годинник людства було заведено до 2000 року, й у 2001 щось мало сталося – але не сталося. Живемо, так би мовити, за інерцією.

Ой, щось на похмурі думки навів мене цей роман! Гадає, автор щось таке й планував – але все одно вражає, вражає.

Це був мед, а зараз піде дьоготь.

Перш за все доведеться змастити ним мову твору. Це не мова. Це щось жахливе. ще б трохи, й розмови, що ними спілкуються між собою герої, стануть одна-в-одну з тими, що ними спілкуються баби з базарів та пролетарі в електричках. І не лише розмови. Авторський текст також.

З першого погляду може здатися, ніби автор просто не вміє розмовляти чистою українською. Каюсь, спочатку я саме так і подумав. Потім дочитався до післямови.

Переконався – вміє.

Як у анекдоті, справді. Хто такий антиімпонент – це той, хто може, але не хоче.

Питання – а чому?

Єдина більш-менш вірогідна гіпотеза, що спала мені на думку – автор намагається зробити роман максимально реалістичним. (Ага, майже каламбур. Фантастичне – реалістичним.) Що тут можна сказати?.. Вдалося. Бажаєте прикладів? Їх десятки!

Ніжки в чулочках (замість панчіх), гніт підземної пітьми (а у гасовій лампі тоді що горить?), півтинка (це не половина невідомо якого “тинка”, а п'ятдесят карбованців), чірвачок (мабуть, черв'ячок, малося на увазі – а чим не сподобався хробачок?). І так далі.