Нові пригоди самоходика

Вже існують найрізноманітніші види кидального спорту. Змагання проводяться на суші й на воді якірцями і пластмасовими важками. їх кидають у ціль, у спеціальні диски, а також на відстань. І дехто вже досяг незвичайних успіхів, майже циркової спритності. У «Рибальських вістях» я недавно прочитав про американську дівчину, Анну Стробель, яка з відстані п'ятнадцять метрів гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вміє закидати одночасно два спінінги. Один кидає над головою, а другий – знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме місце, розташоване на відстані двадцять метрів.

У спритних руках спінінг з якірцем або з важком може стати небезпечною зброєю.

Довго я сидів перед своїм наметом, міркуючи про Капітана Немо. І що більше я про нього думав, то дужче прагнув зустріти його, познайомитись і порозмовляти.

Аж надвечір підплив човен з лицарями спінінгу – панами Анатолем і Казиком та їхніми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою і, мабуть, відразу вирішили поставити свої намети по сусідству.

Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотність. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвідати околицю, а мій намет міг би на той час залишитися під їхнім наглядом.

Пан Анатоль і пан Казик пояснили мені, що свої автомашини вони залишили на подвір'ї у якогось селянина в селі Сем'янах. І тепер присвятять весь свій час рибальству. Вони поставили поряд із моїм наметом два маленькі намети, повечеряли, а тоді пан Анатоль витяг великий закордонний спінінг.

– Треба наловити риби на завтра на сніданок, – сказав він таким поважним тоном, наче без тієї риби його дружина й приятелі померли б з голоду.

– А ви спробуєте щастя? – спитав він. Я розвів руками.

– Я не розуміюсь на рибальстві. До того ж не маю ніякої снасті.

То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.

– Рибальство, шановний добродію, це чудовий відпочинок. І водночас корисний спорт. Немає нічого кращого за рибу, яку сам зловив і сам приготував. То я вам позичу, – він показав на вудку в човні. – Сьогодні ловитимемо щук. Я закидатиму спінінг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. – Він побалакав, побалакав і вліз у човен. Відплив од берега, зупинився під осокою й почав закидати блешню.

Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволі котилося до темної смуги лісу на обрії. Я закурив люльку, бо від води насунула хмара комарів, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.

На озері знову почувся гуркіт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в ній хтось знайомий. Авжеж, дівчина з косою. Вона помітила мене коло намету, помахала рукою і завернула човна в мою затоку.

– Вимкніть той клятий мотор! – гримнув на неї пан Анатоль. – Хіба ви не бачите, що я ловлю рибу?

Вона слухняно вимкнула мотор і, взявшись за важкі весла, підпливла до берега.

– А все ж ми зустрілися, – сказала дівчина, подаючи мені руку.

Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човні лежали дві вудки.

– По рибу? – спитав я.

– Еге ж. Уже натішилася домівкою, цілий день возила сіно й надумала увечері вискочити по рибу. А ви?

– Я не вмію ловити й не маю вудки.

Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:

– Ви по рибу? А яким методом ви ловите?

– Ніяким, – засміялась вона.

– А що ви збираєтесь ловити?

– Ще не знаю. Це залежить від місця.

Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дівчина звернулась до мене:

– Ну, то що, будемо ловити?

– Мені не хочеться звідси нікуди рушати, – непомітно позіхнув я.

– А смаженої риби ви не любите?

– Навпаки. Тільки хіба я щось зловлю? Пан Анатоль уже півгодини закидає спінінг і нічого не зловив.

– Ми спробуємо на черв'яка. І підемо недалеко. Он туди, – показала вона другу затоку, метрів за двісті від нашої. – Крім того, – додала вона, – я хочу поговорити з вами віч-на-віч.

То вже була більша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пішли на ту затоку.

– Тут мають бути вугрі, – запевнила дівчина. – Затока мілка, з мулким дном. Пан Анатоль не спіймає риби, бо з того боку мілко від самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки і будемо хапати, як то кажуть, «з грунту».

– О, ви чудовий фахівець, – зауважив я.

– Я ж народилася над озером і стільки років живу тут. Мій батько й брати завзяті рибалки. Вдома тільки й мови про рибальство.

Вона поначіплювала черв'яків на гачки. Я закинув принаду якнайдалі від берега, поблизу очерету й водоростей, так звеліла мені дівчина.

Ми посідали на старій, з обдертою корою колоді, викинутій з води хвилями.

– Я бачила сьогодні Капітана Немо, – сказала вона.

– Я теж.

– Він плив на своєму чудовому глісері, – захоплено вела далі дівчина.

– Я теж бачив, як він плив на глісері.

І я розповів їй, як Капітан Немо зірвав прапор з плоту Чорного Франека.

– Який чоловік! – шепнула вона. – Відчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсім його не знаю і не знаю, який він із себе. І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.

– Це дуже дивно. Бо глісер – це не голка. Повинен десь тут мати причал.