Нові пригоди самоходика

Я розповів їй про вранішню пригоду з гарцерами, про забиту вівцю й підозру, що впала на ватагу Чорного Франека.

Стемніло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.

– Тягніть! – закричала дівчина і майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зігнулося під вагою якоїсь могутньої риби.

– Є! Є! Це вугор, – бурмотіла вона, поволі витягаючи здобич на мілину. – Не можна, щоб він обкрутився довкола якоїсь гілляки на дні.

Ми витягли на пісок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!

Він був завтовшки з мою руку і важив, мабуть, з кілограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тільки дівчині я завдячував тим, що він не зірвався.

– Буде вам добре попоїсти, – обізвалася дівчина, перерізаючи волосінь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навіть не пробувала витягти його.

– Вистачить нам обом, – запевнив я. – Адже он яка туша.

– Ви почастуєте мене? – зраділа вона. – Страшенно люблю вугрів. То я вже більше й не ловитиму.

Я підняв вугра за кінець обрізаної волосіні і кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною і приятелями вже сиділи біля своїх наметів і щось їли – здається, консервовану рибку в томатному соусі. Пан Анатоль побачив нашого вугра, і його аж підкинуло зі складаного стільчика.

– Що це таке? – майже обурився він. – Звідки цей вугор? – Щойно зловив його, – гордо відповів я.

– Тут? Неможливо.

– Он у тій затоці. На черв'яка, – пояснив я. Спійманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.

– Казику! – голосно гукнув він. – Лаштуй грунтові вудки і шукай черв'яків. Зараз же їдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?

Дівчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.

Пан Анатоль щось сердито буркнув і став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потім, присвічуючи електричними ліхтариками, почали шукати черв'яків у траві.

Ми засмажили нашу рибину на олії. Смакувала вона мені, як зроду ніяка інша. Я з'їв її, мабуть, шматків з п'ять, закушуючи хлібом і запиваючи міцним чаєм.

Раптом дівчина сказала:

– Ви мене зацікавили. Навіщо ви приїхали на Озерище? Я здвигнув плечима.

– Ви вже питали про це. На відпочинок.

Вона збила мою відповідь, неначе комара, – помахом руки.

– А як ви опинилися на острові, де забито вівцю? Адже у вас тільки автомашина? Ні човна, ні байдарки я у вас не бачу.

– Позичив. Позавчора зустрів на березі знайомих, залишив свою автомашину біля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нічних вражень на самотній острівець.

– Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, – глузливо проказала вона.

Пан Анатоль і його приятель не знайшли ані однісінького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спінінгу, який погрожував дружині й приятелям, що завтра ввечері всі вони вже напевно виберуться на вугрів. Уранці він знайде черв'яків або наловить маленької рибки на принаду.

Настала ніч – ясна, місячна, безвітряна.

На озері запала тиша, навіть хвилі не хлюпотіли, тільки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потік місячного світла плинув аж до наших ніг, до мого намету.

Я поглянув на годинника, потім на дівчину. Було близько десятої години.

– Вже пора мені, еге ж? – мовила вона, помітивши мій погляд. – Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечері вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пізніше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сіна, а завтра знову до роботи.

– Ви ще відвідаєте мене коли-небудь?

– О, звичайно, – приязно всміхнулася вона. Та відразу ж спохмурніла. І додала: – Я також повинна знайти Чорного Франека. Тоді в закусочній, коли всі поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Мені купив його для сміху на сільському ярмарку мій хлопець, який тепер в армії. Вчора мені прийшов лист, може, він приїде на кілька днів у відпустку. Мені хотілось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця і сказав, щоб я прийшла по нього, тоді віддасть. Якщо я піду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в міліцію я не можу заявити, бо ж перстень не має ніякої цінності. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тільки по-дурному пожартував. Я справді не знаю, що робити.

– До табору Чорного Франека ми можемо піти разом, – запропонував я.

– А хто ж знає, де той табір? Річ у тому, що вони нікому цього не розказують. Так було й торік. Спочатку розбишакували по кемпінгах, у кількох туристів пропали газові плитки, а тоді вся ватага раптом зникла. Тільки час від часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчаків із ватаги, яких посилали по харчі й на розвідку. Іноді вони робили напади всією ватагою, а що ніхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимі.

– Ви пропонуєте мені знайти цей табір? Еге ж?