Нові пригоди самоходика

– Може, має якусь поважну причину для цього. Зате мені радісно, що ви все-таки попливли вночі до табору Чорного Франека по мій перстень.

– Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.

– І вивідали?

– Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.

– І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?

– Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?

– Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати., У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… – вона зневажливо пирхнула.

– Хай йому біс, – буркнув я. – Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?

Вона знизала плечима.

– Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янів, ніколи не буде доброго врожаю.

Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?

Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.

– Попливемо? – запропонувала мені Марта.

Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.

Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.

Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князеві спінінгу.

– Ви справді закидаєте чудово, – сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.

Той зневажливо махнув рукою:

– Закидай, як хочеш, не бере на блешню.

– Може, треба ближче до очерету? – порадив пан Анатоль.

Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.

– Мені здається, сьогодні буде дощ, – сказав я.

– О, це ви? – всміхнулась вона.

Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:

– А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу? Марта захихотіла.

– Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.

Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.

– Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?

– По рибу, – відповіла Марта.

– Ненавиджу рибалок, – вибухнула Едіта. – Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? – звернулася вона до мене.

– Я не вмію.

– А вудки везете, – зауважив Бородань.

– Це мої вудки, – сказала Марта.

– А на що ви ловите? – глузливо спитав Бородань.

– На заклинання, – засміялася дівчина. Навіть князь спінінгу зацікавився.

– І багато ви спіймали на заклинання? – спитав він.

– Ви сьогодні зранку третій, – відповіла вона. Бородань скривився.

– Старий дотеп.

– А яке ж то заклинання? – поцікавився Вацек Краватик.

– На різні породи риб різні заклинання, – пояснила Марта. – Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.

– Я знаю, а риба не ловиться, – буркнув Вацек. – Я вже годину закидаю цю бляху, і все дарма. Ви теж закидаєте бляху?

– Іноді. Це залежить від місця, часу й погоди.

– А що б ви ловили на нашому місці?

– Окунів.

– Тут? Окунів? – Бородань стукнув себе пальцем по лобі.

– Не тут. А там далі. З того боку півострова. Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобі.

– Прокажіть сьогодні багато заклинань. Тут водяться судаки.

– Авжеж. Тут слід ловити судаків, – поважно кивнув головою Вацек Краватик. – Повірте мені, я на цьому розуміюсь. Торік я здобув срібну медаль. Дехто називає мене князем спінінгу.

– Я знаю про це, ваша княжа світлість, – зробила реверанс дівчина. – А проте ловитиму окунів.

Марта взялася за весла й попливла на той бік півострова.

– Вони дурні, – мовила вона до мене. – Ви добре роздивіться, де кружляють чайки. По цей чи по той бік півострова?

– По цей бік.

– А чому?

– Не знаю.

– Бо тут на поверхню води вистрибує дрібна рибка. А чому вона вистрибує?

– Звідки мені знати?

– Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окуні. А ми на них полюватимемо. На «отченаш».

– Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати «отченаш»?

– «Отченаш» – це така штучка з дроту, – засміялась Марта. – Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосінь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на міцній нитці. Мої брати так ловлять окунів.