Нові пригоди самоходика

– Ви знаєтесь на птахах, – із заздрістю сказала Марта. – Я теж люблю птахів. І трохи цікавлюся ними. Приміром, хотілося б знати, що думають орнітологи про ківіка. Правда, це дуже таємничий птах?

Орнітолог на мить замислився.

– Якщо мова про ківіка і його звички, то серед орнітологів точиться суперечка на цю тему. Одні твердять, що він любить селитися над великими водоймами, інші бачили його навіть у лісових хащах, далеко від води. Гнізда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили ківіка. Характерний його політ і крик: «Ківі-ківі-ківі». Літає він, як ластівка, але наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує і дрібною рибкою. Назва походить саме від його крику.

Марта раптом схопилася з місця.

– Ой лишенько, там зосталася моя вудка й «отченаш»! Ходімо, будь ласка, – і дівчина схопила мене за руку.

Я вклонився Орнітологові.

– Вибачте за несподіване вторгнення. Нам уже треба йти. А надалі, як у вас знову не буде хліба, прошу до мене.

Я ще раз уклонився йому, він і собі кивнув головою. Отак чемно попрощавшись, ми з Мартою вирушили назад через молодий ліс.

– У мене камінь спав із серця, – обізвався я до дівчини, коли ми були вже досить далеко від Орнітолога. – Поведінка цього чоловіка здавалася мені дивною і таємничою, я підозрював його хтозна в чому, а тепер мені все зрозуміле. Він маскується, щоб крадькома спостерігати за птахами й фотографувати їх. Уникає людей, бо люди полохають птаство.

Марта зайшлася голосним сміхом.

– Який же ви смішний! І страшенно наївний. Цей чоловік не орнітолог. Він прикидається орнітологом.

– Що ви кажете? Він так гарно говорив про сіру чаплю, про зимородка, відповів на ваше запитання про ківіка…

– Ба, – захихотіла вона, мов мале чортеня. – Ківік це справді дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.

– Ківік не існує?

– Авжеж. Справжній орнітолог посміявся б із мого запитання. А цей трохи начитався про птахів і говорить про них, як з поганого підручника. Спитала про ківіка, і він одразу ж зрадив себе. Подумав: «А що, коли цей ківік існує, а я про нього не читав?» І почав вигадувати про ківікові звички.

Я тяжко зітхнув.

– Виходить, що цей чоловік сам добра пташка, хай йому біс, навіщо він прикидається орнітологом? І чого шукає над Озерищем?

– А ви? – хитро спитала дівчина.

Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свій «отченаш». Я побачив, що Вацек Краватик ладнається відпливати на яхті. З палуби він давав останні інструкції панові Анатолеві, який рибалив під стіною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрічі Вацека Краватика з Чорним Франеком.

– Ой лихо, де моя вудка?! – зойкнула Марта. Справді, вудлища на березі не було.

– Чи хто з вас не бачив моєї вудки? – закричала Марта в бік яхти.

– Напевно, її схопив якийсь кит і поніс по озері! – гукнув з яхти Бородань.

Почувся гуркіт мотора, і біла яхта повільно, велично відпливла на озеро.

Я подумав про зустріч Чорного Франека з Вацеком Крава-тиком і Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогодні вранці знайшов карту і тепер вручить її Краватикові? Ця карта мене дуже цікавила. Мабуть, це смішно, але все, що діялось над Озерищем, здавалося мені підозрілим.

– Вирушаймо мерщій на Чаплинець, – сказав я Марті.

– Отакої! – обурилась вона. – А моя вудка? Мій чудовий «отченаш»? Хай пропадає?

– Ви знаєте, куди поплив Вацеїс Краватик? Він зустрінеться з Чорним Франеком і за великі гроші одержить від нього рибальську карту, – дратувався я.

– Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?

– Це байдуже, мені треба почути їхню розмову, – наполягав я, дивлячись на яхту, що все віддалялась.

– Навіщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такі місця на озері, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.

Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.

– Мені дуже хочеться поглянути на ту карту, – повторював я. – Я повинен подивитися на ту карту, ви розумієте?

Але для Марти важливіші були її вудлище і «отченаш». Вона ввімкнула мотор і відпливла від берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озері, а потім попливла понад очеретом.

А я бачив, як біла яхта пришвартувалась на мілині поряд з островом. Бородань і Вацек Краватик, мабуть, уже зіскочили на мілину і пішли на зустріч із Чорним Франеком…

Марта знову зробила коло на озері. Пан Анатоль сварився на неї кулаком і кричав:

– Ви своєю моторкою розполохали всю рибу! Дівчина ще раз пропливла вздовж очерету.

– Є! Є! – вигукнула вона і аж підстрибнула з радощів. Вимкнула мотор і вхопила весла.

Вудка пливла по воді. То віддалялася від очерету, то наближалась до нього. Її помітно щось тягло.

– Це велика рибина. Якби тільки не зірвалася, – бідкалась Марта.

Мене зовсім не обходила та рибина. Я сумно дивився на білу яхту біля берегів Чаплинця…

Нарешті Марта підпливла до вудлища, яке плавало на воді. Втягла його в човен і почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дівчина попускала волосінь, а по-тім знову поволі скручувала її.

– Візьміть черпак, – звеліла мені. – Рибина вже коло борту.