Новітні міфи та фальшивки про походження українців

тью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени… В образовании великорусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит интимная, внутренняя история русского народа" Зрештою, навіть такий офіційний історик царської Росії як В. Ключевський визнав, що великорос вперше вийшов на арену історії лише в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це лише у XII ст, а значить як княжий Київ, так і держава Русь X ст. аж ніяк не могли бути результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало. “Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли”, - пише інший росіянин О. Пипін. Лідер російської історичної науки 20-30-х pp. XX ст. М. Покровський також визнавав Київську Русь українським державним утворенням: “Малоросією, тобто Україною”.

Отже власне російські історики ще у XIX ст. відійшли від офіційної імперської концепції етнічної історії Східної Європи, за якою фундаторами Київської Русі були росіяни. Усі ці радикальні зрушення в поглядах провідних російських істориків сталися завдяки зусиллям згаданих видатних українських вчених другої половини XIX-початку XX ст., які переконливо показали праук-раїнську етнічну суть Південної Русі ІХ-ХІН ст. Вагомий внесок у формулювання і рішення цієї проблеми зробив М. Грушевський (1898), який генетично пов’язав українців з ранньосередньовічними антами IV–VI ст.

Отже Середнє Подніпров’я на час постання держави Русь вже було заселене українцями на середньовічному етапі розвитку. Цей етнічний принцип був покладений в основу історії східного слов’янства, засадничі принципи якої викладені в статті М. Грушевського 1904 p., що підвела підсумок тривалій дискусії про київську історичну спадщину. Дослідник переконливо показав, що “Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько руської; Володимире-московська — другої, великоруської… Київський період перейшов не у володи-миро-московський, а в галицько-волинський XIII віку… Воло-димиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені… Обще-руської історії не може бути, як немає общеруської народності” (Грушевський, 1904). А раз “Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської” то остання, очевидно, постала раніше Київської Русі, і за М. Грушевським походить від антів IV–VI ст.

Внесок в розробку ранньосередньовічної версії україногенези зробило кілька поколінь українських істориків, археологів, етнографів, антропологів — М. Максимович, М. Костомаров,

В. Антонович, М. Драгоманов, М. Дашкевич, М. Грушевський, ф. Вовк, В. Петров (1992), М. Брайчевський (1995, 2000), М. Чубатий (1963), Я. Дашкевич (1993), Я.Ісаєвич (1995), В. Баран (1998а, 19986), Л. Залізняк (1994–2006), С. Сегеда (2001), В.Балу-шок (2005) та ін. Концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене працями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієн-ка, С. Смадь-Стоцького, Ю. ІДевельова, В. Русанівського, Г. Пів-торака (1993), В. Німчука, О. Тараненка та ін. (Історія української мови, 1996). Позиція цих дослідників базується на розгалуженій системі фактів та аргументів, створених кількома поколіннями вчених протягом останніх півтори сотні років. їх потужна аргументація не була зруйнована навіть зусиллями кількох генерацій великодержавних істориків, радянських ідеологів та борців з українським націоналізмом з ЧК, НКВС та КДБ.

Вже на початок XX ст. пріоритетне право українців на культурно-історичну спадщину княжого Києва в тій чи іншій мірі визнали не тільки українські, але й значна частина російських вчених. До них належать К. Кавелін, О. Пипін, О. Пресняков, М. Лю-бавський, М. Покровський, П. Струве.

И Давньоруська народність

Однак нове піднесення Російської імперії в її радянській модифікації в атмосфері переможної ейфорії повоєнних років середини XX ст, спричинило інтенсивні пошуки модернізованих неоімперських історичних схем, які б легітимізували тотальний контроль Москви над народами Східної Європи. Оскільки відстояти російський статус княжого Києва на той час вже не було ніякої можливості, треба було виключити його з української національної історії, Інакше завоювання Росією Південної Русі-Ук-раїни втрачало свою легітимність і виглядало не як справедливе повернення великоросами своєї історичної спадщини, а як окупація етнічних земель сусідів.