Новітні міфи та фальшивки про походження українців

Нову повоєнну версію походження східних слов’ян сформулював В. Мавродін (1947), чия концепція давньоруської народності (ДРН), попри нищівну критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у пріснопам’ятних тезах 1954 р. “Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією”. її суть полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували не українці і не росіяни, а нібито представники окремого східнослов’янського етносу — давньоруської народності. Остання була розчленована внаслідок окупації території Русі татарами, Литвою та Польщею. Так, зі злої волі сусідів з уламків давньоруської народності у пізньому середньовіччі постали росіяни, українці та білоруси. Нібито заповітною мрією цих братніх східнослов’янських народів, що виникли внаслідок агресії сусідів, було возз’єднання в єдиній державі. З цих позицій захоплення Москвою та Петербургом територій України та Білорусії фактично виглядає як поновлення історичної справедливості і здійснення заповітної мрії про возз’єднання з росіянами українців та білорусів.

Отже концепція давньоруської народності фактично надає історичної легітимності імперській експансії царської, а пізніше і більшовицької Росії у Східній Європі. Вона постала у повоєнній сталінській Москві, будувалася без серйозної аргументації і без будь-якої дискусії з прибічниками концепції історії східного слов’янства М. Грушевського. Відверта підтримка неоімперської за своєю суттю історичної конструкції з боку ЦК КПРС вивела її за межі наукової дискусії в політичну площину. Вона стала офіційною радянською схемою історії східних слов’ян і радянські медієвісти були змушені відштовхуватися від неї (Залізняк, 1996,1998,1999,2004 С. 78–93).

Разом з тим, переконливі аргументи М. Грушевського та прибічників його версії україногенези лишилися в силі. Відкрито стати на ці позиції українські історики до набуття Україною незалежності не мали можливості через ідеологічний контроль з боку держави. Але справжнього відродження ранньосередньовічної концепції походження українців не сталося і за 14 років незалежності, не зважаючи на серію статей Я. Дашкевича, М. Брайчевсь-кого, Я. Ісаєвича, Г. Півторака, В. Барана, автора цих рядків (Залізняк, 1996–2004, С. 58–146,2005).

Твердими прибічниками давньоруської народності в наш час лишається переважна більшість сучасних російських медієвістів (Седов, 1999), які вживають етноніми “русский, древнерусский, славяно-русский, российский” як синоніми. "В XI в. завершилось формирование новой этнической общности “русские люди”, древнерусской народности”, - пише В. Петрухін (1995, С. 237, 245).

Отже, сучасна генерація російських істориків, слідом за попередниками, вперто тримається за вікопомну колиску трьох братніх народів. Тим часом аргументи знаних російських вчених старої школи (К. Кавеліна, О. Преснякова, М. Любавського, М. Покровського, П. Струве та ін.) на користь початку етногенези росіян з XII–XIV ст. лишаються в силі, чомусь не заслуговуючи на увагу їхніх співвітчизників. Останніх з часів монаха Феофіла та М. Карамзіна більше цікавить спадщина княжого Києва, ніж етнічна історія власного народу. Ця 500-річна традиція великодержавної історичної думки позбавляє нас сподівань дочекатися від російських колег критичного аналізу сталінської концепції та об’єктивного підходу до проблеми етногенезу східних слов’ян.

А як на ДРН дивиться Історична наука сучасної незалежної України? З цього приводу думки розділилися. Частина старшої генерації українських медієвістів лишається на старих позиціях ра-дянськоїконцепціїіснуваннянаРусіокремого східнослов’янського етносу — давньоруської народності (П. П. Тол очко, 2005). Дехто з дослідників середнього покоління (О. П. Моця, Ю. В. Павленко,

О. П. Толочко) не заперечує існування ДРН, але розуміє під цим терміном не окремий етнос, а культурно-політичну єдність, яка реалізувалася в державі Русь (Ruthenka, 2002, С. 87–90). Така точка зору, на думку автора цих рядків (Залізняк, 2003, С. 87), фактично також є формою заперечення концепції ДРН. Адже остання виникла саме як етнологічна конструкція, про що свідчить її назва (народність). Якщо народності не було, а була держава Русь (в чому і раніше ніхто не сумнівався), то це по суті відкидає саму можливість існування ДРН, як окремого східнослов’янського етносу.

До числа варіацій на тему ДРН фактично належать і останні праці етнолога В. Г. Балушка (2004, 2005), який дійшов висновку про народження українців у кінці ХІІ-початку XIII ст. Якщо український народ з’явився на світ лише напередодні татарської навали, то хто населяв княжий Київ та Південну Русь у Х-ХІІ ст.?

Двохсотрічна історіографія передбачає три можливі варіанти відповіді на це питання; 1) великороси; 2) давньоукраїнці; 3) давньоруська народність, В. Балушок заперечує перші дві версії відповіді, а значить лишається третя — все та ж давньоруська народність. Отже, версія народження українців на межі ХН-ХІІІ ст.