У Кореї, Японії та інших країнах Азії візитівки досі відіграють надзвичайно важливу роль. Попри те що Корея значно випереджає країни Заходу в розвитку цифрових технологій і соціальних мереж, корейські підприємці все ще користуються паперовими візитівками. Їм і на думку не спало б запропонувати новому знайомому переглянути їхній профіль на
Представники західних культур давно не покладаються на візитні картки. Щонайменше у двох американських компаніях, де я працювала, відмовилися відразу друкувати мої візитівки: керівництво хотіло дочекатися більше запитів на друк від співробітників, адже тоді можна буде дістати знижку за гуртове замовлення. Будь-який кореєць від такого зжахнувся б, бо для нього це те саме, що почути від нового керівника, що в туалеті відділу фірми немає туалетного паперу, оскільки компанія купує його лише під час розпродажу після Різдва.
У Кореї візитівка відображає вашу особистість. Робота без візитної картки — це не робота, а людина без візитної картки не здатна зробити внесок у розвиток суспільства.
Коли хтось у Кореї дає вам свою візитівку, треба сприймати її як продовження його тіла. Картку віддають обома руками, схиляючи голову, — і приймати її теж потрібно обома руками, уклоняючись. Ви маєте подивитися на картку й уважно її прочитати, витративши на це принаймні декілька секунд. Не можна класти візитівку до кишені, пхати її в гаманець, щось на ній писати або ще якось її паплюжити. Треба обережно сховати її до візитівниці, саме для цього й призначеної.
Усе це спричиняє певні незручності, проте в цьому й полягає мета. Здіймаючи метушню та дбаючи про таку дрібницю, як візитівка, ви демонструєте співрозмовникам, що цінуєте їх більше, аніж власний комфорт.
Залежність від комфорту — ворог нунчі.
У Кореї (як і в багатьох регіонах від Середнього Сходу до Східної Азії) під час бенкету треба наповнити чужі келихи, перш ніж налити собі. Наливаючи, потрібно притримувати вільною рукою рукав. Ця традиція пов’язана з тим, що раніше корейці носили одяг із широчезними довгими рукавами і нікому не хотілося випадково вмочити рукав у чужий напій. Проте чому вони зберігають цю традицію, якщо сучасний одяг не має таких рукавів? Чому притримують себе за голий зап’ясток, навіть якщо вдягнені у футболку? Тому що цей жест виражає зближення з іншими. Поводячись так, ви виявляєте повагу до свого оточення. Крім того, ви
Найвагоміший доказ того, що нам як ніколи потрібно поліпшувати нунчі, — поведінка людей, які переходять вулицю, не зводячи очей з екрана смартфона й не помічаючи двотонну автівку, яка мчить у їхній бік. Багато хто навіть не звертає уваги на водія, який зчиняє галас і вимагає пильнувати. Здається, ніби суспільний обов’язок водія помітити, що пішохід поглинутий смартфоном, не менший, а то й більший, ніж обов’язок того ж пішохода уважно переходити дорогу.
Якщо смартфон заважає вам побачити щось настільки помітне, як автомобіль, він же завадить вам помітити «незначні» ознаки того, що відчувають і про що думають ваші рідні, колеги або керівник. Ви можете сидіти в барі й писати у Твіттер: «Таке щастя! #з_давніми_друзями_офігезно», навіть не підозрюючи, що вашому давньому другові кепсько на душі.
Значно легше втупитися у телефон, ніж спостерігати за тим, що відбувається навколо. Утім, винна в цьому аж ніяк не технологія: це ми вибираємо легкий спосіб утекти від дійсності, замість того щоб терпіти дискомфорт від перебування серед людей. Для майстра нунчі нездатність витримувати обтяжливе мовчання — це слабкість.
Власне, потреба відволікатися стала настільки звичною, що багато хто опиняється на межі нервового зриву, якщо розмова переривається бодай на півхвилини. Дійшло до того, що вже не вважається нечемним перевіряти телефон під час зустрічі; ба більше, неввічливо просити співрозмовника відкласти смартфон. Я знайома з декількома вчителями, які присягалися, що ніколи не дозволять учням користуватися смартфонами в класі. Усі вони зазнали поразки й капітулювали.
Смартфони існують ще не настільки довго, щоб ми могли передбачити далекосяжні наслідки їх використання. Проте я гарантую, що за інших однакових умов люди, здатні відкласти свої телефони й оцінити ситуацію, виявляться успішнішими в житті.
Для багатьох з нас очевидно, що соціальні мережі — найкращий засіб пізнання людей. Саме тому в мовленні ми компенсуємо це недолугими перебільшеннями: наприклад, кажемо, що фотографія настільки приголомшлива, що «всі аж баньки повитріщали» або «афтор пече, що аж хочеться ще». Літературні вислови, які ми використали б у розмові віч-на-віч, здаються недостатніми в інтернет-спілкуванні, і доводиться вдаватися до емоційніших виразів.