Одного разу на Різдво

Я перекривлюю його, обіймаючи Сару, оглядаюся через плече та роблю задній хід просто на них, посилаю їхню машину крутитися дзиґою та розсипати електричні іскри. Сара біля мене верещить, сміється, а Біллі їде просто на нас, відкидаючи нашу машину на стіну, складену з шин. Із-за спини Лорі він показує мені середнього пальця й тікає геть. Цікаво, що б Джон Траволта зробив на моєму місці? І хто в цьому сценарії Сандра Ді? Сара для такої ролі надто зухвала. Така собі француженка. Я не кажу, що Лорі тут виконує роль Сенді, а я — Денні, бо це була б справжня халепа. Може, Біллі — значною мірою Денні, з м’язами Попая та розумом ватажка банди. Я дивлюся, як він допомагає Лорі вибратися з їхньої машини, коли двигуни зупиняються, як він тримає її руку, як обкручує навколо себе, — спалах темних кучерів на рожевому атласі. Сподіваюся, він їй голову не закрутив.

Тобто, це, звісно, її справи, але він ще той хлоп, усе б йому жарти та кпини. А може, їй саме це й подобається. Дідько, а якщо він вирішить повертатися з нами до Кемдену? Ха, у кишені її рожевої курточки саме зараз починає дзвонити мобільний. Фонус інтераптус, друже.

Лорі

Здається, цей день претендує на звання одного з найкращих днів мого життя.

Я наклюкалася коктейлями від Леді в рожевому, я насміялася так, що в мене боки болять, Біллі виявився прикольнішим, ніж я передбачала, у всіх дурнуватий карнавальний настрій. Навіть погода грала разом із нами, балуючи найкращим розслабленим літнім англійським теплом, від якого в мене на носі завжди з’являється ластовиння.

Якщо я була в захопленні від усього цього при денному світлі, то зараз, коли починається вечір, навколо стає ще веселіше, ще більшає гармидеру та метушні. Біля стійки Ті-Бердів розігрується ціле дійство. Танцюристи в чорній шкірі стрибають уздовж розкішного ряду потужних іномарок, співають біля хромованих мікрофонних стійок, танцюють уздовж капотів. Повсюди люди танцюють, кружляють та просто вештаються у веселковому серпанку, просоченому ніжними відтінками вогників, якими оздоблені атракціони. Фільм повинен розпочатися близько десятої, передчуття зростає з кожною хвилиною.

Сара щойно з’ясувала, що в неї вроджений талант до рок-н-ролу (а хто б сумнівався), та, після того, як Джек зі сміхом відмовився танцювати з нею, виправдовуючись тим, що в нього дві лівих ноги, під’їхала до Біллі, і тепер вони братимуть участь у танцювальному конкурсі.

Ми з Джеком стоїмо на краю натовпу, дивимося на них, я бачу цей особливий шарм Сари: поєднання шикарного блиску та жорсткого піску, він у кожному зухвалому змаху її хвоста, у тому, як випинається її підборіддя. Дякувати Богові, Біллі нібито приховав свої зміїні стегна. Я не знаю, чи то винні всі коктейлі, які я видудлила, але він починає здаватися привабливішим, ніж був на початку дня. Коли ми чекали в черзі на автодромі, він показував мені фото свого меншого брата Робіна — неочікуваного сюрпризу, що з’явився в його сорокарічної з гаком мами. Але Біллі був не проти перетворитися з єдиної дитини на старшого брата в такому поважному віці. Він гордовито демонстрував мені кадри, де Робін задуває свічки на іменинному торті, який Біллі власноруч зробив для нього. Звісно, торт — не шедевр. Але коли якась дівчина замислиться над тим, чи стане Біллі колись хорошим батьком, їй варто лише послухати, як він розповідає про малого Робіна, та дізнатися, що під його залізними м’язами ховається м’яке й тепле серце. Дивлюся на них обох, зосереджена на їхніх обличчях. Вони обов’язково повинні виграти. Мені навіть трохи шкода інших учасників.

— Сара обожнює такі штуки, — кажу, потягуючи лимонад через смугасту біло-червону соломинку (вирішила зробити перерву в коктейлях).

— Сподіваюся, вони виграють, — сміється Джек.

Я розумію, про що він. Щаслива Сара — щастя нам усім.

Дзижчить мій телефон. Знову мама додзвонюється. Я вже казала їй, що гулятиму цілий день, але вона не може, коли нас із Дерілом обох немає вдома. Треба їй перетелефонувати, але не хочеться перебивати настрій моменту.

Дивлюся на чортове колесо. У світлі ілюмінації воно видається навіть більшим, ніж за дня.

— Може, до фільму ми ще матимемо час покататися, — кажу з надією.

Джек хмурить брови, дивиться на час.

— Встигаємо.

Я киваю.

— Особливо, якщо вони дійдуть до фіналу.

— А вони дійдуть.

Він має рацію. Навіть краплини сумніву немає в тому, що Сарині черевички дотанцюють до самого кінця.

Він мовчить якусь мить, дивиться кудись, потім — на мене.

— Можемо зараз піти прокататися, якщо хочеш, — він трохи спантеличено підсміюється. — Уважай це моїм подарунком на день народження, бо я його купити таки забув.

Це так кумедно й старомодно — його запрошення покатати мене на каруселі, ніби мені потрібен супровід, але його питання ідеально пасує до цієї старомодної атмосфери. Я піднімаюся навшпиньки, намагаючись перехопити Сарин погляд, дати їй знати, що ми будемо тут о десятій, але вона дуже уважно слухає ведучого майстер-класу. Оглядаюся на дивовижне чортове колесо.

— Дуже хочу, Джеку, дякую тобі.