Одного разу на Різдво

Старі дубові дошки підлоги виявилися дуже гарними — до того, як теперішній власник заховав їх під цією строкатою потворою, хтось роками переймався тим, щоб вони перебували в належному стані. Ми всі руки відбили, поліруючи їх, і воно таки того варте, бо зараз стоїмо в охайній кімнаті, сповненій світла, яке ллється на свіжі білі стіни з великих старомодних вікон. Це старовинний будинок зі шляхетними обрисами, попри ліплену стелю. Ми додали дешевий килимок, накрили розрізнені меблі покривалами з наших спалень та врешті-решт, гадаю, створили маленьке диво.

— Бохо-шик, — заявляє Сара.

— У тебе фарба на волоссі, — я торкаюся своєї маківки, щоб показати, де саме, і, звісно ж, додаю собі ще одну нову пляму.

— У тебе теж, — сміється вона. Потім дивиться на годинник. — Риба з картоплею?

У Сари метаболізм, як у коняки. Це одна з улюблених мною рис її характеру, бо дозволяє мені їсти тістечка, не відчуваючи жодної провини. Я киваю, бо теж умираю з голоду.

— Я піду.

За півгодини ми «обмиваємо» нашу нову дивовижну вітальню картоплею з рибою, яку їмо з колін, сидячи на канапі.

— Нам треба кидати роботу та ставати зірками якогось шоу на телебаченні про дизайн оселі, — каже Сара.

— Ми підірвемо це шоу, — погоджуюсь я. — «Лорі й Сара: новий шанс для ваших дизайнів».

Вона завмирає, не донісши виделку до рота.

— «Сара і Лу: новий шанс для дизайну».

— «Лорі й Сара» звучить краще, — сміюся. — Ти знаєш, що я маю рацію. Бо я старша, тож маю бути на першому місці, це по-чесному.

Наш старий жарт. Я на кілька місяців старша за Сару й ніколи не втрачаю шансу скористатися своїм статусом. Вона розбризкує пиво, коли я нахиляюся, щоб узяти з підлоги свою пляшку.

— Обережно, дошки!

— У мене тут таця, — кажу я поважно.

Вона нахиляється та розглядає мою імпровізовану тацю: цьогомісячний рекламний буклет із супермаркету.

— О Боже, Лу, — каже вона повільно, — ми вже користуємося тацею.

Я похмуро ковтаю.

— Це означає, що ми маємо постарішати та завести спільних кицьок?

Вона киває:

— Боюся, що так.

— Може, і так, — бурчу я, — моє особисте життя офіційно вмерло.

Сара скручує свою упаковку від риби з картоплею.

— Маєш звинувачувати тільки себе, — каже вона.

Зрозуміла річ, то вона про автобусного хлопця. Тепер він набув майже міфічного статусу, і я вже готова відмовитися від нього. Десять місяців — довгий строк для пошуків геть не знайомої тобі людини, при цьому ані найменшого шансу на те, що він виявиться самотнім, що я йому сподобаюся і що він не маніяк із сокирою. Сара активно доводить свою думку, що я маю рухатися далі, мені потрібно знайти когось іще до того, як я стану бабцею. Знаю, що вона має рацію, але моє серце ще не готове відпустити незнайомця. Те відчуття, коли наші очі зустрілися… У мене такого ніколи в житті не було.

— Ти вже встигла б усю земну кулю оббігти, відколи його побачила, — каже подруга. — Подумай лишень, скільки досконалих джентльменів через оці твої дії впіймали облизня. А так мала б розповідати онукам у старості казочки про Роберто з Італії та про Влада з Росії.

— Не збираюся заводити ані дітей, ані внуків. Натомість до скону марно шукатиму автобусного хлопця та заведу разом з тобою кицьок, — відповідаю я. — Ми відкриємо центр порятунку, а королева нагородить нас медаллю за службу котам.

Сара сміється, але її очі кажуть: прийшов час запакувати мрії про автобусного хлопця, заховати їх подалі та відпустити його.

— Я щойно згадала, що на кішок у мене алергія, — провадить вона. — Але ти все одно любитимеш мене?

Я зітхаю й тягнуся до свого пива.

— Боюся, ти все зіпсувала. Знайди когось іншого, Саро, нам не бути разом.

Вона сміється:

— У мене наступного тижня побачення.

Тримаюся за серце:

— Як швидко ти про нас забула.

— Я зустріла його в ліфті. І тримала в заручниках, заблокувавши кнопку «стоп», поки він не погодився піти зі мною на побачення.

Мені справді треба вчитися життю в Сари. Вона бачить те, що хоче, і хапає це двома руками. У стотисячний раз я шкодую, що в мене не вистачило рішучості вийти з того автобуса.

Але факт лишається фактом: я цього не зробила. Може, час уже стати мудрішою: припинити шукати його, припинити напиватися в сльозах і шмарклях після кожної нової поразки.

Є інші чоловіки. Треба поставити своїм життєвим гаслом вислів: «А як би вчинила Сара?» — я впевнена, що вона не потратила б цілий рік свого життя на таку маруду.

— Купимо на цю стіну нову картину? — питає вона, дивлячись на порожнє місце над каміном.

Я киваю.

— Так, чом би й ні. Можна з котиками?

Вона сміється та плескає мене по голові скрученим папером від риби.

18 грудня

Лорі

— Спробуй не робити передчасних висновків, коли сьогодні зустрінешся з Девідом, добре? З першого погляду ти, може, вирішиш, що це не твій тип, але повір: він чудовий. І добрий. Знаєш, днями на зустрічі він поступився мені своїм стільцем. Скільки тобі відомо хлопців, які на таке здатні? — Сара виголошує цю промову, тримаючи на колінах укриті пилом винні келихи, усі, що їй вдалося знайти в глибині кухонної шафки нашої мініатюрної спільної квартири.