Огненний змій

— Ну, а це що за диво витанцьовує?

— А то танцюють баби нехрещені, виходять кожного ранку на світанні з розпущеним волоссям на високі могили й зустрічають сонце. Треба поспішати, мусимо півнів обігнати!

— А то ж як?

— А так, що перші півні вже давно проспівали. А до третіх треба все скінчити.

— А оце там що за срібні стрічки, наче змії по лугах в’ються?

— То, козаче, ріки Дінець і Торець з молодшими братами своїми. То ріки, на яких живуть щастя й заможність, на яких ніколи не було нудьги і де ніхто не знав, що таке брак вареників та горілки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський ліс помчали їм назустріч.

— Тихше! Тихше! — кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла біля самої мірошникової хати.

— Нічого, хлопче, сиди лишень тихо! — відповіла відьма і, мов пір’їна, опустилася на землю біля порога хати. — Тепер злізай з мене і відчини двері. Твоя дівчина їх перехрестила, і я туди не ввійду!

Явтух зіскочив на землю і взявся за клямку, але відьма його спинила:

— Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди просто в комору і виведи звідти свою дівчину. А з клишоногим я вже сама собі раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але відчинити двері не наважився — адже там спала його суджена, міг її сполохати. Він припав губами до шпарини і тихенько покликав:

— Найдо! Найдусю! Вставай!

— Хто там? — спитав ледь чутний голос.

— Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!

— А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

— Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

— Нічого, моя зіронько, підем звідси. Потім тобі все розповім.

Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…

— Ось я тобі, стерво! — вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. — Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

— Та що ви?! Та помилуйте! — кричав жалібно сатана, набравши знову свого природнього вигляду.

— А ось тобі! На! На! За дівками?!

Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…

— Ось тобі й на, — усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. — Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим гиндиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

— Еге, — згодилась Найда. — Але де ж ти був увесь час?

— В Криму був!

— Як у Криму? В самім кримськім царстві?

— В кримськім царстві.

— Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, — проказав за їхніми плечима басуватий голос. — Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися — на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

— Зникли, бісові діти! — похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

— Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! — сказав Явтух, низько вклоняючись. — Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…

— Ну, хіба тільки тому, — сказав нарешті, — що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

Переклад з російської.

ЖИТТЯ ЧЕРЕЗ СТОРІЧЧЯ [8]

Ця оповідь відноситься до нинішнього віку, а саме до 1868 року.

Якийсь Порошин, молодик років двадцяти п’яти, чорнявий, сухорлявий, блідий і вродливий, не так давно закінчив курс в Московському університеті, де уник тодішніх молодіжних заворушень завдяки особливостям своєї натури. Він читав філософів, деїстів, а поруч з ними Й натуралістів, останніх — для порівняння з першими.

Жадібно пробігаючи в газетах повідомлення про надприродні явища, привидів, сомнамбулістів та медіумів, він сам, до речі, не вірив у практичний сомнамбулізм чи медіумізм, особливо у ті його прояви, котрі трактуються і публічно показуються шарлатанами на зразок Юма, Бредіфа, Следа, братів Едді та решти штукарів того ж гатунку.

Приїхавши до Парижа у 1868 році для направи свого слабкого здоров’я, Порошин відвідував лекції різних учених, але не обминав і різноманітних дивин, серед них і сеансів Робер-Гудена, де можна було побачити досліди вищої фізики, явища спектрів, ясновидіння та інші трансцедентальні чудасії, якими спритні й вигадливі французькі штукарі-шарлатани морочать вуличну юрбу.