Огненний змій

Ще одна цікава риса цього видання: збірка значною мірою перекладена з російської — явище, яке також не зайве пояснити. Українська романтична новела почала творитися саме тоді, коли література україномовна не мала матеріальної бази для самотворення, з одного боку, а з іншого завдання романтиків полягало в тому, щоб нагадати про батьківщину зденаціоналізованому елементу. Де б мали друкуватися українські письменники, коли не існувало українських журналів, українських друкарень, а народові українському відмовлялося в праві називатися окремим народом? Окрім всього, ще існувала міцна традиція, перейнята із середньовіччя, що національна література не обов’язково мала творитися розмовною мовою народу, принаймні на Україні в XVІ-XVІІІ сторіччях, література культивувалася за допомогою низки літературних мов. І хоч ми тепер знаємо не один десяток творів того часу, писаних народною мовою, домінуючого значення в українській літературі вона не мала. Не так важило те, якою мовою писався твір, а для кого і про кого його писали. Отже, Себастіан Кленович в XVІ сторіччі оповів світові про Україну й український народ («Роксоланія») латинською мовою, Лазар Баранович оспівував свою землю й народ польською мовою, Самійло Величко створив монументального літописа книжною українською мовою, Григорій Граб’яка — церковно-слов’янською, а палкий патріот землі нашої, автор «Історії русів», написав свій твір мовою російською. Об’єктивно українські письменники мали вкрай обмежені можливості друкуватися рідною мовою (більше можливостей мала тут поезія, яку приймали тоді російські журнали) і зверталися до російської, щоб писати про свій народ (сприяло цьому й те, що в російських журналах першої половини XІX сторіччя була й певна мода на українську тему, про Україну писали й неукраїнці — О. Пушкін, К. Рилєєв, О. Шаховской та ін., мода, до речі, зумовлена активною участю в російських журналах саме письменників-українців). Однак, пишучи російською мовою, письменники залишалися українськими патріотами і прихильниками культури своєї землі (ця традиція протривала в нас аж до кінця XІX сторіччя, і тільки покоління І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки та М. Коцюбинського з нею рішуче порвало, розуміючи неприродність її). В такий спосіб у першій половині XІX сторіччя на Східній Україні й почало творитися своєрідне явище російськомовної української літератури, і це історичний факт. Часом воно не виходило за національні рамки, а часом ставало явищем міжнаціональним, як ним стала творчість Миколи Гоголя. Скажемо принагідно, що сам Микола Гоголь мав немалі душевні вагання, якого народу письменником йому стати, пробував покинути Петербург чи Москву і переселитися до Києва, пробував писати українською, любив свій народ і оспівував його, через це ми сьогодні не маємо морального права виводити його з контексту української літератури, принаймні ту частину його творчості, в якій описано український народ. До речі сказати, в історіях української літератури, писаних у XІX сторіччі (П. Куліш, М. Петров тощо), Миколу Гоголя й не думали виводити з контексту української літератури, а трактували і як письменника українського. Отож, коли ми визнаємо правильним визначення Ф. Достоєвського, що російська література вийшла з «Шинелі» Миколи Гоголя, то так само правильно буде сказати, що українська романтична новела не буде до кінця зрозумілим явищем без «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а український історичний роман без «Тараса Бульби». Микола Гоголь, як, до речі, й Григорій Данилевський, класичний зразок міжнаціонального російсько-українського письменника і, як такого, його й слід, на мою думку, приймати. Так само варто трактувати й творчість П. Байського (О. Сомова), В. Наріжного, О. Кузьмича, В. Горленка і ряд інших російськомовних письменників-українців, тереном опису яких був український народ.

Сьогодні ми також повинні позбутися й іншого упередження, яке донедавна існувало: наївного засудження творів на теми української міфології (демонології) і відкидання всіх жанрів літератури, що не вкладаються у поняття критичного реалізму. Література тим і цікава, що вона складається з багатьох жанрів та стилів, багатьох методів і користується різноманітними засобами самовираження — не будемо її збіднювати, а спробуймо донести сучасному читачеві із неї все, що зберегло естетичне значення.

Ця книжка — одна із віх такого повернення. Читача чекає захоплююче читання. Багато імен, які тут зустрінуться, прийдуть до нього вперше — були вони несправедливо забуті і з літератури викинуті. Настав час воскресити й ці імена, і їхні чудові твори, адже в цій книжці зустрінеться не один справжній шедевр («Журавель» Ю. Юрченка, «Страхи» І. Гавришкевича — це окрім тих, що загально визнані: твори М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, Марка Вовчка тощо). З цієї книжки читач вперше зможе переконатися, якої художньої висоти досягла українська романтична фантастика — це рівень, беруся судити, аж ніяк не нижчий від рівня такого ж типу новел в літературах найрозвиненіших.