Огненний змій

Федір Блискавка зі своєї засідки дивився, і жахно йому було, аж мороз поза шкірою тяв. Неподалік побачив і тестьову свою, Ланшожиху, з одним задніпровським пасічником, про якого завше ішла недобра слава, і стару Одарку Швойду, бублейницю з Подільського базару, з дев’яностолітнім крамарем Артюхом Холозієм, що його всі мали мало не за святого: так оцей клятий халамидник умів прикидатися тихим та божим; і жебротну калічку Мотрю, що побиралася київськими вулицями, де бачили в ній юродиву і прозивали Дзиґою, тут же вона манджала попід ручки з багатим скупердяєм паном Крупкою. Гай-гай, Федору Блискавці довелося підгледіти чимало кого зі своїх знайомих, навіть таких, що ніколи б і не повірив, що вони слугують сатані. Вся ота зграя трухлявих відьом і чаклунів витанцьовувала так молодецьки, що пилюга стовпом стояла і насилу вдалося упізнати козакові Катрусю, котра витинала козачка з кремезним, круторогим полісуном, який скалив зуби і підморгував їй, а вона усміхалась і вихляла перед ним, наче пава. Федір відчув таку заздрість до жінки, що ледве стримав себе, аби не вискочити й не відгамселити обох.

Раптом пролунало несподіване, мов буря, густе ревіння чорного ведмедя. Воно покрило собою все — і дзвін цимбалів, і свист сопілок, і гаркання, регіт і гомін розперезаного наброду. Все завмерло: кожен з танцюристів, піднявши у цю мить одну ногу, наче приріс другою до землі; ті, хто підскочив догори, так і зависли в повітрі; роззявлені роти не встигли стулитися, підняті руки не встигли опуститися. Чорний ведмідь простяг кістляву руку і враз усі заспівали:

Високі скоки
В сороки,
Низькі поклони
В ворони.

Потім разом підскочили вгору й повалилися на землю, головами до ведмедя. «Ох ти ж, трикляте плем’я! — вилаявся подумки Федір Блискавка. — Воно ще й наважується насміхатися над православними звичаями і наспівувати чесні весільні пісні на своєму мерзенному сабаші перед цим опудалом! А щоб вам запастися разом із жіночкою моєю! Бодай вам усім по гарячій пекельній головешці в горлянку!»

Чорний ведмідь довго принюхувався на всі боки і нарешті проревів, як із діжі: «Тут поміж нас є чужий дух!» В одну хвилю усе сполохалось: злі духи, відьми, чаклуни, упирі, русалки — всі кинулися шукати, вирячивши криваві очі й бризкаючи скаженою піною. І Катруся — Катруся була попереду! Серце завмерло у Федора, холод пройняв до кісток. «Ну, оце ж і настала моя остання година!» — проказав козак і притисся до землі за дровами.

Катруся першою його побачила — люто блиснула на чоловіка огняним зором, скригнула зубами… але тут же скинула з себе намітку, накрила нею Федора, всунула під нього лопату, провела пальцем лінію в повітрі на Київ — і, перш ніж він отямився, лежав уже в своїй хаті на постелі.

Почував себе, як людина, яка ледве одійшла після лихоманки. Він почав пригадувати події останньої ночі, найбільше його непокоїло, як бути тепер з дружиною. Все її кохання, ніжні пестощі, піклування про нього і ця її дитяча грайливість — невже оце все тільки удавання? Все це їй нашептала нечиста сила, аби краще мене обманути… В задумі й не помітив, що дружина стоїть біля нього. Коли уздрів її, здригнувся, наче босоніж на змію наступив. Катруся була бліда і розмлоєна, вуста її помертвіли, очі почервоніли від сліз, що струмками текли по обличчю.

— Федоре! — сказала вона сумно. — Навіщо ти підглядав за мною? Навіщо, не порадившись, подався на Лису гору? Чому не довірився жоні своїй?.. Господь із тобою… Ти сам розтоптав наше щастя!

— Геть від мене, гадюко, відьмо чортова! Знову мене хочеш обійти своїми брехнями? — спалахнув Федір.

— Послухай, — схлипнула вона, обвивши його руками довкіл стану і припавши до грудей головою. — Послухай! Я не винна. Винна моя мати, що силоміць відвела мене на сабаш. Прирекла мене в чарівниці і вимучила страшну клятву. Мені було тільки чотирнадцять. Я й тоді неохоче літала на гору. Всі їхні прокляті звичаї для мене, як ніж гострий. Можеш зрозуміти, як я мучилася, коли ти став моїм мужем, бо кохаю тебе, як душу, як своє спасіння на сім світі. Не раз, бувало, хотіла я припинити оте літання, але завше, коли сходив молодик, що більше я про те думала, то сильніше мене туга несказанна діймала. Та й сам ти бачив… Не доведи боже й татаринові таке стерпіти!.. А як наставав мій час, якась незбагненна сила полонила мене і тягла наперекір моїй волі. Коли ж прилітала я на Лису гору, там мене мовби сказ обіймав: я, наче шалена, кидалася у відьомський натовп, сама себе не розуміючи, без пам’яті, робила те, що й інші… Як бога з небес чекала я великоднього тижня, кинулася б я тоді в ноги праведним ченцям і вблагала б їх, аби замкнули мене на всі решту три дні в Печерах, до самої недільної всеношної і відмолили б від мене бісівське наслання… Але пізно вже! Ти, мій любчику, соколе мій! Ти сам загубив і мене, і себе і навіки зачинив від мене двері райськії…

— То й веселися ж зі своїми родичами, полісунами й русалками, коли нема тобі спасіння!.. Щезни звідси! Лиши мене…