Огненний змій

А Демко вже заходжується аж у Палестини.

— Чув я, — каже, — за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!

І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…

— Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? — перехоплює Демчиха.

(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» — думаю). Й наче не чув, озиваюсь до Демка:

— Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…

— У Палестини! — править. — У Палестини! І геть-геть за Палестини!

В голові йому вже добре бринить. Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» — а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!

Мені аж бридко стало…

— Які там, куме, Палестини? — кажу. — Нащо вони нам здались?

— Оце ж несогласний Свирид у Палестини, — знов вв’язується Демчиха. — В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…

(Себто шинкаря — тоді у шинку сидів Панамарчук Петро.)

Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:

— Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів…

А Демко як гримне:

— Не пустить?! Хто не пустить? Трохи припекло вже й мені.

— Годі вже, куме, з тими Палестинами! — кажу. — Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, — доводжу, — хазяїну не блукать, а придбать…

А він на мене:

— Зась!

— Як то, — питаю, — зась?

— Зась! Зась! — репетує. — Не дам у кашу собі дмухать!

— Таке? — кажу.

— А мабуть, «таке»! — сміється Демчиха.

Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить настежі та примовляє:

— Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…

А Демко таки не вгава:

— Зась! Зась! Не дам собі в кашу дмухать!

Хоче знятись з лави, та несила — наче прикипів… А Демчиха аж танцює:

— Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.

Горобець маленький, а серденько має… І не те що горобець, і святий часом скривиться… Надозолила мені катова дзундзуриха.

— А пожди, — кажу, — дам я тобі й макогона, і коцюби!

Та впрост до неї…

А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, — бо до ката було там в неї усячини понастановлено, — а вона в мене попід рукою дзиг знов у хату, та на дзигу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…

Постояв, постояв, полапав трохи двері — двері в їх славнії, дубовії — та й повернув на греблю: хай тобі риба й озеро!

Іду та гадаю: нащо то господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!

Ось і гребля. А зоряно так, що здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: він видить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.

— А що, — кажу, — бісику, чого се такеньки зажурився? Зітхає важенько.

Питаю:

— Гірко, бісику?

— І-і! — одказує.

Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». «А що, — думаю, — сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, в дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! Чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме-варитиме… Пізно прийду — не помилує, й раніш прийду — не помилує, то нехай вже прийду пізно».

Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, — у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:

— Гірко, бісику?

А він знов:

— І-і-і!

— А хіба ви вчора народились, — кажу, — не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, киньте лихом об землю. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа — колись і виясниться.

— Не виясниться! — каже.

— Чому так? Нема, — доводжу, — непереходячого на божому світі, нема повсічасного, навічного, — або перейде, або привикнеш. Он славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.

— Що те ваше пекло? — сумує. — Що то ваша кип’яча смола! Жарти…

Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.

— Як підкладати угілля, — кажу, — та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.

— Та ваша пекельна смола — ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!

Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились. А я йому:

— Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернику поколе та й реве до бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.

Аж підскочив:

— Які?