Огненний змій

— Подивилась й зморщила носок… «Що то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! Тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться…» Пішла і… заспівала…

Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.

Посиділи мовчки, — він, смакуючи свою лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, боже! Що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в оці, иайуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестьянська. Хрестьянин, хвалить бога, не пекельного роду, не приділяно йому господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався та, трохи позіхавши, почав всміхатись: «Не всі дома, — всміхаюсь, — у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірше: у якім-то ми, поздоров нас боже, пишемось непроторенні дурні! Часом нікчемніш ми від того витороплюватого бісика…»

А бісик як гримне на мене:

— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!

Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядом — та й на його:

— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?

— Бо хвастик з тебе! Хвастик! Хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.

— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони й стриміли…

І таки б я його повчив, так неохота, бачте, поганитись…

— Зажди, — кажу, — зажди, дам я тобі…

І не чує, так розпаливсь, та все:

— Хвастику! Хвастику!

— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із своєю гаспидською жінкою. Яке наварив, таке й поживай; не буде тобі від мене ніякої ради, ані поради.

— Давай раду! — верезить. — Давай, бо хваливсь, що даси… давай, хвастику.

До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сікається в вічі, як оса… Спом’янув і Гапчин макогін: «Нехай тобі (нібито мені) довіку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: «Гапуню, серце! Гапуню, рибко…»

«А бодай ти скис!» — думаю, а тим часом потрохи все далі й далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?.. Та й кажу:

— Не дурно, — кажу, — у нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?.. За мою добрість?..

Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.

— Га! Ізраднику! Втікать!

Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.

Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою-хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…

Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.

А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: «Нехай, — думаю, — турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, — а заспівають півні, нечиста сила зслизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…»

Посидів я трохи, подивився, потішивсь… далі й надокучило мені. Одно — невелика честь на гіллі стриміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й довіку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш надозолює…

До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум: надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік — м’якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!

А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків ггідсипа; молодик ніби все ще вгору підбивається, соловейко не вгава — щебече… Коли ще на те світання благословиться!

І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: «Гриць наварив, Гриць і поживай!»

Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою. Удостачу тієї підгнети! Не хочу! Не буду! Раз мати родила!