Огненний змій

Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи з ікон і забрала церковний скарб. Ченці поховались по горах та байраках, а як одійшли вороги, зібрались на руїнах плакати та сумувати.

— Не журіться, діти, — почав сивий, як голуб, ігумен, — отчаяне — великий гріх! Се нам за наші гріхи послав Господь. Не плачте, бо ще живуть в Московщині і Україні божі душі. Вони пособлять нам і, може, коли божа милость, знов во славу його одправлятимем службу на нашій святій горі.

Благословив він трьох ченців і послав їх у Москву і на Україну.

Холонуло серце земляків наших, слухаючи оповідання ченців. Останній шеляг давала їм бідна удова, повною жменею сипав вельможний пан золото у чернечі капшуки, церкви і монастирі давали свої сосуди, Антін Танський подарував барило червінців. У його ховали монахи свій скарб і знов розходились, щоб зібрати ще більше. Дивувався Танський, дивлячись на те золото. «Уся моя худоба, — думав він, — не винесе проти сего». Заздрість і скнарість дерли його серце…

От привезли ченці і остатні гроші, щоб зібрати усе до купи і уранці рушити за границю. Підійшов Танський під благословеніє і привітав їх, як дорогих гостей.

Настала ніч. Позасинали ченці, а Танський не спить: ходить і ходить він по світлиці і думає тяжку думу. Перед світом кличе він до себе слуг своїх, братів Петра і Семена Недовірків та Матвія Скарбовського.

— Здорові були, вірні мої слуги, — озвався до їх пан, наче не своїм голосом. — Уранці поїдете ви услід за ченцями. Велика филя на Дніпрі, ще чого доброго потопляться. Дивіться ж, щоб були цілі їхні гроші. Молитимемось за їхні душі, а гроші оддасте мені.

Знає Танський, кому й казати такі речі. Обидва брати — перехрещені татари, а Скарбовський — недоляшок; служив він колись у гетьмана Потоцького, як той ходив під Хвастів, украв у його гроші, утік до Палія і переказав йому, де стоять ляхи. Несподівано напав Палій на ляхів і вирубав їх у пень, а Скарбовського при собі зоставив.

— Добре, пане! — одказали слуги.

— Як буде усе гаразд, — каже Танський, — зроблю вас сотниками і кожному подарую по хутору.

Поїхали уранці ченці; поїхали за ними і кати їх. Наздогнали їх коло Дніпра, пов’язали руки та й укинули з кручі у воду, забрали гроші і привезли до Танського. Справдив Танський своє слово: зробив їх сотниками, подарував маєтності та й стяв їм голови у поході, буцімто за зраду.

Думав Танський, що й не дізнаються люди, де досяг він таку силу грошей, одначе Бог не попустив. Потонули два ченці, а третій був чоловік великої сили, порвав він вірьовки і переплив Дніпро. Довго без грошей і хліба блукав по чужих землях, поки дійшов до Атонської гори і розказав, як що було.

Сам ігумен поїхав на Вкраїну.

Приїздить він до Танського та й починає на самоті корити його:

— Душогубче! Татю! Занапастив ти єси душі християнські, пролив кров неповинну, обікрав церкву Божу! Покайся ще, поки час! Оддай тії гроші, що втаїв, та йди служити Богу: може, він ще тебе помилує!

— Які гроші? — питає Танський. — Одкаснись, божевільний старче!

Тяжко заплакав старий ігумен — бачить, що диявол опанував душею Танського:

— Оддай хоч половину, коли не хочеш покаятись. Оддай хоч сосуди церковні.

— Не дам тобі нічого, бо нема у мене ні грошей, ні сосудів ваших! — відказав йому Танський.

Перехрестився старий ігумен та й одійшов собі. Став на високій могилі і принародно наложив на Танського таку клятву:

— За те, що Антін Танський занапастив неповинні душі, втаїв церковні гроші, земля його не прийматиме! Добро його, придбане неправдою, щезне, яко воск од лиця огня, перейде ік чужим людям, і рід його нанівеч зведеться.

Сумно стало людям, як почули такі речі. Один тільки Танський не йме їм віри, п’є, бенкетує і дере людей ще гірш. Так і вмер не покаявшись.

Поховали його сини… Ще не вспіли і добром поділитись, як щось страшне почало діятись. Тільки-но зайде сонце і трохи притемніє, як із домовини вилазить старий полковник: борода по пояс, очі палають пекельним огнем, з рота полум’я сапле, права рука на серці, в лівій пернач держить і ходить, аж поки півні не заспівають, а тоді застогне так, що чуб угору лізе, — і знов ляговиться в домовину.

Думали-гадали сини, що робити — бачуть, що правду казав пророк-ігумен. Позвали печерського архимандрита, розкопали могилу, аж лежить старий Танський неначе живий — тільки борода одросла і кігті повиростали. Узяли сини осиковий кіл і пробили Танського наскрізь, а архимандрит прочитав молитву і положив закляття, щоб не виходив більш із домовини.

І тепер старі люди показують ту могилу, де прокляв Танського ігумен; да часом опівночі щось страшно стогне під землею, неначе терпить несказанну муку.

Іван Гавришкевич

Галицький прозаїк 60-х років. Написав кілька оповідань і казок, перекладав німецьку прозу.

Оповідання «Страхи» подається за «Отечественным сборником», Львів, 1861.

СТРАХИ