Огненний змій

Діти, полонині тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не таки, як ми. Прапрадід небожки мами моєї пасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тій пустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшли пасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, кожен озброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окружало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бо криваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму.

Раз, коли прапрадід з іншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, показалася зі сходу кривава луна. «Горить!» — крикнув один скотар.

— Ого! То татарська походня.

Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла. Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир.

Хто живий, брав що мога і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати на Угорщину, сам же виніся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собою забрати і віддав їх найвірнішому слузінімцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і позатарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішми свого пана.

А маєте знати, же татарин — то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зроснен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у нього бесіда і віра, то либонь сам ворог відає. Вони мали палиці знахорські, котрі їх вели, де лиш який гріш схований, а всевідучеству їх нич не утече.

Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по назвиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця. Коли людей мовби вимело, закопав наперед гроші в землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростуть зела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панські скарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове — ще лишень три рази замок обійти і приговорити, а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарський на горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття — но тут уздрів його одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди.

Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врешті повела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від того часу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку воколо замку і стереже закляті гроші.

Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в сам в тім обиталеську праотців своїх.

Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:

— Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, же байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.

І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.

Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом стелилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосо й глухо.

Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, а попри неї частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без поперечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви й сміття, яке подорожні наскидали для відвернення від себе упириць.

Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохи тужити, мені виділося, же я опущений людьми, викинутий на інший світ межи чужую, мені неприязную природу. Щоби не утратити духу, закурив’єм люльку і зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив рушницю, положився і заснув поволі.

Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якеєсь дуже сумне заводжене. Хотів’єм піднестися — годі; рвався і мучився довго — аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся — слухаю — а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Клацав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.