Огненний змій

Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.

Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліпщений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крови, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. В хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей, Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене до середини, бо Гарасим мав щось мені сказати.

Голос його не був уже той, що вчора — пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крови.

— Григорій! — проказав ледь чутно. — Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі сказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи — помилуйте!

— Заспокойтеся — хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: — То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.

— Як то? Га! — скрикнув Гарасим. — Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…

Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крови.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.

Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.

______________________________________________________________________________________________

Яр — весна.

Почитав’єм — поважав.

Сметана села — вершки.

Ожеж — отже ж.

Френологія — теорія, що обстоює зв’язок між окремими частинами мозку і певними здатностями розуму. Герой твору, очевидячки, має на увазі щось інше.

Пікуй, Зелемінь — гірські вершини.

Заданя — уроки, наслані лихими людьми.

Фуяра — флояра.

Мандришула — мандрагора, тут — отруйна трава.

Мерва — трухлява солома.

Спенцирок — жупан.

Олекса Стороженко

(1805-1875)

У Стороженка, крім казок, в яких діють міфологічні персонажі, є ціла низка суто фантастичних оповідань — «Ярчук», «Лесной дидько и непевний», «Закоханий чорт», «Межигорський дід», «Сужена», «Чортова корчма», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».

Оповідання «Закоханий чорт» вперше опубліковане в «Основі» за 1861 рік.

ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ

І

Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.

Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами! Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губерні уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться — намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь — усе пилипони з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се божа сторона!..