Олександр Довженко

Ви розкажіть нам про все, що болить без упину.
Коні летять довгим шляхом – і всі на війну.
Втоми летять над обличчям – немає в них сну,
Попіл летить над душею – і все з України.
Дні погоріли там – чорні вони та пропащі,
Яблуні димом запліднюють квіти свої.
Вишня горить, як вкорінена літера «І»,
І язики її полум’я – в ночі у пащі.
Сивий митцю, Ви з якого трагічного полку?
Темно за Вами – чи довго йдете Ви звідтіль?
Ви покладіть, Олександре Петровичу, руки на стіл —
Чорні у Вас вони, як обгорілі цурпалки.
Як воно ж буде?
Коли допалає воно —
Небо, в якому згоріли і хмари, і птиці,
Хтось, може, знає, коли вже, нарешті, кінчиться
Ваше чорнюще, не зняте ніколи кіно?
Ви запишіть його.
Знімете згодом – та де?
Небо над Вами лягло на прожекторні палі.
Ви з України вже стільки ночей відступали,
Тільки ж вона невідступно за Вами іде.
Скільки вже втрачено мозків, долоней та ніг —
Скільки вже друзів лягло на траву, як на нари.
На кіностудіях пам’ятей, совістей, марень
Стільки знімається фільмів – і Ваш серед них.
Ви запишіть його.
Вже понад звуглену гать
Стяги світання й надії оновлено мають.
Бо умирають держави – слова не вмирають,
Бо – кіноплівки палають, думки ж – не горять.
Бо ростемо до прийдешньої радості – з них —
Безпереможно – над Всесвітом цим чорно-білим.
Ви напишіть про свій біль.
Ми поділимось болем,
І Перемога в нас буде, мов ненька,
Одненька на всіх.

Страшно читати щоденникові записи Олександра Петровича, але в них відчувається його мистецький розмах думки, його любов до життя й краси, його захоплення гармонією, що її було не просто порушено, а майже повністю зруйновано: «Війна стала великою як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде особливою темою мистецтва. І кожна газета уже несе в собі цілі твори про війну. Кожний більш-менш порядний нарис ховає в собі безліч змісту. Отже, щоб не потонути в безодні надзвичайних фактів, треба добре-добре продумати конструкцію і п’єси, і оповідання, і сценарію».

Записи в «Щоденнику» всі красномовні, проте хочеться зупинитися на кількох темах. Багато писав Олександр Петрович про жінку, ту саму радянську колгоспницю чи робітницю, яку радянська влада в обов’язках дорівняла до чоловіка. У 1941 році митець записав: «Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена. Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли». Записи 1942 року: «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач». «Будуть жінки України ще плакати літ тридцять». «Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших.