Опівнічні стежки

У вітальні – старовинні важкі меблі, кахляна велика грубка. Кілька картин на стінах, багато книг. А посередині – залізна пічка – буржуйка. Вкотилася на кріслі з великими колесами Василева мати. І він падає обличчям їй у коліна, мовчить, тільки здригаються плечі. Бліде, колись красиве лице матері сповнене скорботи. Вона дивиться повз нього у стіну, а рука пестить брудне, мокре волосся на голові сина. Оглядає його і кривиться від жаху: пошматована брудна шинель, перев'язані вірьовкою, великі стоптані солдатські черевики без обмоток. Материні очі з німим проханням зупинилися на батькові – а він суворий і грізний, вже очунявши від першого хвилювання, підступив ближче:

– Як ти тут? Ти що – дезертир?

Мати не витримала:

– Кіндрате, як ти можеш так?… Допоможи синові!

Професор раптом помітив у руках пляшечку з ліками, яку ніс, і сердито жбурнув її у куток. Він зробив ще крок до сина, але той раптом скочив на ноги і закричав:

– Два тижні безперервних боїв! Ти знаєш, де фронт? За Дніпром – теж німці…

Але батько невмолимий:

– Чесні люди знаходять вихід…

– Я вже побував у полоні.

– Знайшов чим пишатися! Мода у вас тепер пішла – аби що, і ручки догори! Через отаких німці до Києва дійшли. Колись люди шукали смерть, аби не безчестя!

Заскреготіло колесо на кріслі, мати підвищила голос:

– Батьку! Синові смерті бажаєш!

Професор підійшов до неї, ласкаво поклав руку на плече.

– Вибач… Ти не хвилюйся… – Потім повернувся до сина, який стояв біля буржуйки і грів руки. – Як тобі вдалося втекти?

Василь сердито глянув на батька – у нього ж теж Солоухів характер.

– Відпустили, ось як! – сказав визивно. – Ще й годинника твого повернули…

Батько не зрозумів:

– Що-о?!

– Так! Ось він, твій подарунок…

Василь рвонув неслухняними руками ланцюжок, витяг з кишені «Лонжін», віддав його батькові. Він увесь дрижав, на очах у юнака виступили сльози. Схлипуючи і ковтаючи їх, він закричав:

– Дорікати легко… А це! – Він простягнув професорові свої руки у кривавих подряпинах. – Я їх руками душив, коли брали, зубами. Хіба я їх боюсь?! Але ж… – Сів на стілець, схилив голову: – Фронту ж нема… Лейтенант зі мною говорив, і раптом – немає голови! Ти розумієш?! Стоїть людина, ще рукою ось так – а без голови! У селах малюки руки простягають, жінки плачуть. Це що – легко? А тут, у таборі, після побоїв, після знущань – так ввічливо… ідіть, кажуть, у вас мати паралізована… Га?

Мати з жахом дивилася на Василя, приклала хусточку до очей. А батько підійшов до нього, торкнув за плече, суворо сказав:

– Далі…

– А що ж далі? Я нічого не розумію, тату…

Професор Солоух розгойдав на пальцях годинника, пильно глянув синові в очі.

– Сльози витри…

– Що? – Василь підняв голову.

– Так. Годинник… – Батько пройшовся по кімнаті, міркуючи вголос: – Отже, ти їм ще потрібен… Але навіщо? Кому? Це треба обов'язково з'ясувати. В усякому разі, треба порадитись із розумними людьми. Обов'язково!

Син уважно стежив за батьком. Потім, чіпляючись за спинку стільця, повільно сповз на підлогу. Він знепритомнів, так і не чуючи голосного материного плачу…

Невидима облога

Звучить танго. На запльованій землі стоїть старенький патефон, поряд навкарачки присів покупець, слухає пластинку. Море людей навколо.

Товкучка на Євбазі. Голодні, худі обличчя киян. Он пройшов італійський солдат з білизною на руці, сигарета в зубах.

Морозно. Закутаний у великий шарф, у благенькому сірому пальті, Бражник. З шиї звисає низка запальничок, зроблених з гвинтівочних патронів, пачка примусних голок. Він уважно дивиться на людей, когось виглядає і хрипким, застудженим голосом одноманітно тягне:

– Кому запальнички? Голки для примусів…

Мовчки стоїть Дуся. На руках у неї літнє крепдешинове плаття. Ніхто ним не цікавиться, вона нікому його не пропонує. Її штовхають і повертають у натовпі. Не помітила, як підійшов Бражник.

– Дамочко, міняймося на запальничку…

Дуся привітно всміхнулася йому, а він, копирсаючись у низці запальничок, тихо сказав:

– Є приємна новина. Жорж обіцяв влаштувати тебе у ресторан. Посуд митимеш, зате сита буде, та й дітям перепаде… Він зайде за тобою сьогодні.

Дуся похитала головою:

– Не треба, я – як усі…

Бражник вийняв з-за пазухи пакуночок:

– Давай, дамочко, свою шубу. Бери, тут трохи хліба, сала та й крупи знайшлося… дітям… – і голосно, забираючи від неї плаття: – Ех, і одягну ж я свою кралю!

Він підморгнув Дусі і знову зашепотів:

– Там, під хлібом… Останні новини. Бої під Москвою…

Дуся розквітла радісною усмішкою, сховала пакунок у корзину:

– Спасибі вам! Завтра ще принесіть! Міняти будемо…

Але Бражник заперечно похитав головою:

– Е, ні, до завтра довго чекати… Ти мені сьогодні потрібна, люба. Я зараз тут по сусідству пройдуся, є невідкладна справа. А о четвертій чекай на мене біля пам'ятника Шевченкові. Одягнися тільки тепліше… Будеш?

– Звичайно, Павлику!

Дуся сказала це вже в спину Бражникові, який, відходячи, завів знову:

– Запальнички! Голки для примусів!