Опівнічні стежки

Рука Ролінга потягнулася до телефону. А ще через хвилину Ковальчук-Мантейфель у супроводі есесівського офіцера крокував тюремним коридором, з інтересом поглядаючи навколо. Вони поминули камеру з відкритою ґратчастою стіною – на обох глянули суворі очі в'язнів. Ковальчук спіткнувся, але знову підняв голову. На обличчі – звичайний вираз ввічливості і почуття власної гідності.

– Сюди, бароне…

Ковальчук кивнув, як і належить екскурсантові. Повернув до ряду камер із залізними дверима. У чемному поклоні зігнувся вже кимось попереджений унтер-офіцер. Він привітав спершу барона, потім козирнув офіцерові. Барон переклав елегантну паличку під руку… Доки унтер-офіцер вовтузився біля замка, барон нетерпляче переступав з ноги на ногу. Помітивши це, офіцер розсердився:

– Швидше!

Ковальчукове обличчя змінилося: воно стало рішучим. Він глянув уздовж коридора і ступив назад. У кожному його русі – точний розрахунок. Він не міг зараз поспішати, нехай Роман спершу побачить свого тюремника!

… Зарипіли двері. Офіцер і унтер увійшли до камери.

Ковальчук прислухався. Офіцер приємно всміхнувся з порога:

– Прошу вас, бароне…

«Тепер можна йти, Роман уже почув, що до нього привели якогось барона». Ковальчук увійшов до камери, знову спіткнувшись на порозі. Романового погляду він зараз уникав.

Той стояв біля ліжка. Подерта сорочка відкривала груди, крізь пошматовані штани було видно побите тіло. На ногах – брудні криваві бинти. Офіцер пройшов до стіни, нахилився над крихітним залізним столиком. Роман навіть не глянув на барона. Так вони стояли, розділені двома метрами відстані, скуті присутністю ворога…

Посміхнувшись баронові, офіцер разом з тюремником вийшов у коридор. Але двері лишили відчиненими…

Діалог очей тривав.

Гострий вираз горя блиснув у погляді Романа, він глянув на стіну. Перевів погляд за ним і Ковальчук. На брудній стіні розлетівся стрімкий, легкий жіночий почерк.

«Прощай, Романе… Оксана».

Обидва опустили очі, прощаючись з бойовою подругою… Та ось Роман знову глянув на Ковальчука. Очі його запитували, вимагали відповіді на щось болюче! Ковальчук не зрозумів. І тоді Роман злегка прикрив вії, обличчя його скам'яніло. «Сліпий!» – здогадався Ковальчук і радісно всміхнувся. «З Жоржем все в порядку!»

Просвітліло Романове обличчя. Він, наче випадково, потер підборіддя і запитально глянув на Ковальчука. А той зрозумів: «Питаєш, як справи з Міллером? Усе в порядку, друже… Все йде гаразд!» І тоді Роман, покосившись на двері, поглядом сказав: «Не ризикуй, іди звідси!»

Ковальчук підніс руку до комірця пальта, стиснув кулак у рот-фронтівському привітанні. Роман йому відповів твердим поглядом.

Зайшов до камери есесівець. Ковальчук мовчки вийшов. А Романів погляд, провівши друга, знову сковзнув по стіні. На ній навколо останніх Оксаниних слів рясніли поспіхом видряпані рядки:

Шелестить листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить,

Й ніде не чуть людської мови,

Тільки виє злий фашизм,

І рве нашу Україну,

І грабує, і катує…

Некрутенко – «Здвиж»

Прибув 6.7.43.

Вибув 20.9.43.

Сміятимусь крізь сльози… Вася Морозов

Розстріл завтра, у п'ятницю. Прощавай, життя! Пащенко

* * *

– От так я й поговорив із Романом, – тихо закінчив Ковальчук, сидячи на пеньку. Навколо галявини шуміли дерева. Мовчали Гаврилюк і чоловік у ватянці з партизанською стрічкою на шапці. І лише Жорж, який стояв поруч, не витримав.

– Дорого вони мені заплатять за Романа! За всіх! – сказав хрипко, і в голосі його забринів невимовний гнів. По неголеній щоці скотилася сльоза.

– Судячи з усього, – почав знову Ковальчук, – вони навряд чи будуть його кудись перевозити.

– Що ж робити? – подав голос Гаврилюк. – А якщо… налетіти?

Він сказав це з надією, але партизан похитав головою:

– Для цього в нас замало сил, а Київ – центр. Гестапо… Казарми…

Гаврилюк опустив голову. А Жорж підвищив голос:

– Що ж робити?

– Тобі лежати, одужувати, – спокійно мовив Ковальчук. – А мені, мабуть, доведеться їхати з Києва далеко й надовго. З Міллером треба продовжити…

Втрутився командир партизанського загону:… – Одужаєш, візьмеш команду підривників, діла багато є…

Але Жорж заперечно похитав головою.

– Роман… – І з надією до командира – А може, й справді підірвати в'язницю?

Всі подивилися на командира. Той важко зітхнув:

– Несерйозно це… Охорона – раз. Вибухівки треба ешелон. – Подивившись на Жоржа, розсердився. – Та ви що? Хіба ж я?… Може, ти, Дудкін, тол у своїй сумі понесеш? А що тобі Роман сказав би про такі проекти?

– Гая попросимо, в нього люди є, – наполягав Жорж.

– Гая вже не попросиш, – сказав Ковальчук, підводячись. – Немає більше Гая. Позавчора оточили на конспіративній квартирі… Там рота німців полягла… і він.

Жоржа почало трясти. Він ступив на хвору ногу, скривився. Жбурнувши спересердя ціпок, закричав:

– До біса! Наші наступають, а ми тут… відсиджуємося!

Ковальчук, взявши його за плече, різко перебив: