Опівнічні стежки

Радянські чекісти вирішили найдетальніше розпізнати плани гітлерівської розвідки, втіливши у життя сміливу і ризиковану операцію по закиду радянського розвідника до відділу полковника Штольце. Цим розвідником і мала стати лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна.

У ролі блудної доньки вона повинна була з'явитися перед очі свого «улюбленого» батечка і через нього спробувати проникнути в оточення російської та української еміграції в Парижі, а там – за його допомогою – і до відділу Штольце.

Старанно розроблялись деталі цієї операції. Спочатку група полковника Микитенка довго шукала район, де б Ірина могла розпочати виконання завдання: адже батько був у Парижі, і, щоб дістатися до нього, треба було пройти через кордони багатьох країн, охоплених другою світовою війною. Отже, в який спосіб здолати цей важкий шлях, з якою легендою? Ці та силу-силенну інших питань, коли навіть дрібниця могла стати фатальною, треба було вирішувати полковнику Микитенку, майорові Василенку і їй, лейтенанту Кабардіній.

З матеріалів, надісланих центром для розробки цієї операції, з'ясувалося, мабуть, найголовніше: шлях Ірини повинен розпочатися у Словаччині. Там з весни 1942 року Комуністичною партією, яка знаходилася у глибокому підпіллі, було розпочато велику роботу по організації руху Опору фашистським загарбникам. До цього часу у Чехії та Словаччині і діяли окремі загони партизанів. Але, не маючи централізованого керівництва і належної допомоги іззовні, вони швидко гинули у сутичках з фашистськими регулярними частинами.

І ось на початку 1942 року у Чехословаччині виникли загони, очолювані комуністами. Олексій Петрович Василенко розповів Ірині про групу Опору, яка діяла в Остравському краї. Згодом вона виросла до розмірів бригади. Були відомості і про інші точки Опору в Східній Словаччині. Стало очевидним, що саме там, у Словаки, з партизанами якої можна було зв'язатися, Кабардіна знайде і підтримку, і допомогу.

Але час початку операції все відкладався. Сталося непередбачене: в цьому ж році гестапівцям вдалося заарештувати членів другого підпільного ЦК КПЧ – Фучіка, Зіку, Чорного та багатьох інших. Було розгромлено первинні партійні організації в областях і районах, порушено зв'язок, зокрема, і з представництвом ЦК Чехословаччини у Москві. Але партія продовжувала боротьбу.

Для чехословацьких комуністів і патріотів стало очевидним, що боротьба беззбройного народу проти окупантів не може бути ефективною: жахливій машині фашистського терору і насильства треба протиставити збройну силу численних бойових груп і партизанських загонів. Організувати збройний опір було нелегко – тут давалися взнаки і стратегічно важливе географічне положення країни, і значення її промисловості для гітлерівської Німеччини, тому окупанти зібрали на чехословацькій території великі сили гестапо й численні загони поліції. Але Компартія Чехословаччини, незважаючи на труднощі, мобілізувала всі сили на боротьбу проти ненависного ворога.

Йшов 1943 рік. Наша країна ціною неймовірних зусиль одержала перемогу під Сталінградом. Це змінило не тільки хід всієї світової війни, а й підняло народи Європи на боротьбу за своє звільнення від фашистського ярма.

По всій Чехословаччині прокотилася хвиля страйків. ЦК Компартії закликав народ до активної збройної боротьби, надаючи виключної ваги дальшому розвитку національно-визвольного руху.

Зваживши на все це, Віталій Романович Микитенко, Олексій Василенко та Ірина терміново виїхали до Москви. Тоді остаточно й вирішили, як і де слід розпочати операцію. У Словаччині, в малопривабливих для фашистів Високих Татрах, де знаходилися опорні партизанські пункти, лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна повинна була зустрітися з сільським священиком Тодором Коваржем, керівником бойової дружини Яношика. Так називали себе патріоти Канторської долини, віддаючи шану герою селянського повстання XVII століття Юраю Яношику.

Довго мудрували над картою Микитенко й Василенко. 1 так і сяк прикидали. І все одно виходило, що Ірині доведеться їхати за маршрутом: Східна Словаччина – Австрія – Франція, через великі міста, де завжди повно гестапівських лазутчиків і поліції.

Почалася старанна підготовка. Кабардіна повинна була вміти і знати мало не все: водити машину і їздити верхи, шифрувати і працювати з радіоприймачем, танцювати, розбиратися у найскладніших премудростях «високої» політики оунівських ватажків, плести світську інтригу (бо графиня ж!) і ставити пастки своїм ворогам, бездоганно володіти мовами і своїми нервами та багато чого іншого. Ірина мала вжитися у розроблену її другом Олексієм і керівником групи Микитенком легенду нещасної дочки емігранта, витонченої і розумної, над якою знущалась Радянська влада. Тому їй довелося пригадати й уроки «хорошого тону», що їх ще в дитинстві давала дівчинці гувернантка – мадемуазель Вікторі.