Опівнічні стежки

Тихо. Світло настільної лампи окреслює чітке коло на столі, де великим стосом лежать товсті» й тонкі папки: сині, рожеві, зелені. Такі ж папки акуратно складено на стільцях, у кріслі, на підвіконні. За столом, підперши кулаком щоку, сидить полковник Василенко, другою рукою гортає уже, мабуть, тисячну архівну справу і час від часу присьорбує із склянки міцний чай з лимоном. Обличчя полковника стомлене, під очима різко окреслилися сині півкола, очі червоні від безсоння.

Важкі штори заколивалися від протягу. Василенко підняв голову, примружився, намагаючись розгледіти у темряві кімнати пізнього гостя.

– «Ни сна, ни отдыха измученной душе…» – продекламував Микитенко. Підійшов до столу і тихо присвиснув: – Ого! Тебе скоро доведеться шукати під цими папками.

– Не спиться, Віталію Романовичу. Здається, голову б тільки встигнути донести до подушки, а як ляжу – очі на маківці, і до сну, як до неба.

– Н-да, старіємо потроху…

– Авжеж. Чай питимеш?

– Не хочу я твого сиропу, душа не приймає. Кави б…

– Єй кава. – Василенко вийшов з освітленого кола, не розчинився. Тільки брязкіт посуду і булькання води вказували на його присутність. Полковник знав про пристрасть свого друга і начальника до міцного запашного напою і завжди для таких випадків тримав у шафі баночку кави. – Пий, Віталію Романовичу, на здоров'я.

– Спасибі, друже… – Генерал ковтнув густої рідини і блаженно відкинувся на спинку крісла. – Ну розказуй, як Німий?

– А що Німий? Мовчить, як і годиться всім бідолахам. Тільки мугикає…

– Да-а, фрукт…

Василенко суворо подивився на генерала.

– Не можу я, Віталію Романовичу; позбутися відчуття, що вже десь бачив і такі очі, і таку ж біляву чуприну. Тільки в кого?…

– Тому й гортаєш оці папери? – Микитенко знову присьорбнув із чашки.

– Подивись уважніше на нього, може, згадаєш, бо у мене вже голова іде обертом. – І Василенко простягнув генералу фото Німого.

Микитенко глянув на молоде похмуре обличчя і розхвилювався, мало не випустивши з рук чашки.

– А знаєш, Олексію, здається мені, що він як дві краплі води схожий на Довбню!

– Довбня… Довбня… Лесь Чорнобай! Зажди-но… – Василенко скочив з місця, ввімкнув верхнє світло і підбіг до підвіконня. – Є! – радісно вигукнув він за хвилину і поклав на стіл розгорнуту папку. – Дивись…

– Так і є… Навіть вираз обличчя нагадує батьківський, – сказав генерал.

– От чортівня! – почухав чуприну Василенко. – Старію-таки, не зміг зіставити такі явні прикмети і однакові прізвища!

– Та не засмучуйся ти, Чорнобай – не таке вже й рідкісне прізвище. До того ж батько загинув на Україні хтозна-коли, а синочок завітав із-за кордону. Та годі, чи не збіг це?

– І досі не «можу заспокоїтись, що випустив цього ката – Боруша. Пам'ятаєш? Він разом з сином Леся втік тоді з Чорного лісу. Хлопчика теж звали Андрієм… За нашими даними, Семен Чорнобай виринув потім у Мюнхені і невдовзі знову зник… А про племінника і зовсім нічого невідомо, – зітхнув Василенко.

– Стривай, адже Чорнобай жива!…

– Так, ледь виходили її тоді. Сім ножових ран це не жарти.

– А де вона зараз?

– Живе, мабуть, і досі у своєму селі. Гадаєш…

– Неодмінно треба знайти її і привезти до Києва, і якнайшвидше! Мати є мати.

– Слухаю, товаришу генерал!

– От і добре. Олексію, розпорядись і йди відпочивати, Думаю, тепер заснеш одразу…

* * *

Сонце вже хилилося за полудень, спека, настоюючись, тисла на серце. Василенко розстебнув комірець легкої сорочки, потер спітнілу шию.

– Ну й жарота, – звернувся він до Андрія, який, зїщулившись і час від часу здригаючись, немов від холоду, сидів навпроти. На його їдоках і підборідді виросла солом'яна щетина, і вигляд він мав досить жалюгідний.

– Така спека, – вів далі полковник, – а тебе трусить… Чому не поголився?

Андрій провів рукою по обличчю і знизав плечима.

– Дарма, – сказав Василенко. – йди і дай собі лад, тобі це знадобиться. – І натиснув на кнопку дзвінка.

Андрій здивовано глянув на літнього чоловіка, що аж ніяк не був схожий на тих звірів-чекістів, про яких так багато говорили його шефи. Перед ним сиділа вкрай стомлена і змучена спекою людина з мудрими і лагідними очима. Андрій піднявся і поволі вийшов з кімнати.

Василенко ні на мить не припускався думки, що Андрієва німота справжня, його впевненість базувалася не тільки на власному враженні, а й на висновку лікарського консиліуму. Німий повинен говорити! І полковник наполегливо вишукував засоби, які б примусили Андрія припинити безглуздий опір.

Сьогодні мала відбутися ще одна спроба, на думку Василенка, – вирішальна.

Зачекавши трохи, полковник знову подзвонив і запитав:

– Марія Іванівна Чорнобай уже тут?

– Так точно, товаришу полковник! – відповідав ад'ютант.

– Запросіть її!

До кабінету зайшла невисока, сухенька жінка похилого віку. Мабуть, у молодості була дуже красивою, бо ще й досі на, блідому обличчі горіли чорні очі, а голову відтягувала сива коса, що великим вузлом лежала на потилиці. Жінка вклонилася ще з порога, на плечі впала біла хустинка, кінчиком її витерла спітніле чоло.

– Добридень, товаришу, – сказала співуче.