Опівнічні стежки

– А, цікаво, про що він? – знову, наче мимохідь, запитав Бень.

Богун швидко, немов його хотіли перебити, почав розповідати неймовірні пригоди ковбоїв з фільму, який подивився вчора. По тону Беня він зрозумів, що той заспокоївся.

– Непосидючий ви чоловік, Богун, встигнете ще надивитися цієї стрілянини там, куди поїдете, – підсумував Бень. – Але добре, що ви вже, здається, одужали! Можете їхати?

– Хоч зараз, – слухняно відповів Богун і подумав: «Якби він знав, цей бандит, як мені це потрібно!»

– О, приємно чути! Збирайтеся, а друга Голуба я залишу поки що тут, – сказав Бень. – Отже, нам треба якось відзначити розлуку.

Він зупинився біля яскраво освітленого входу до нічного клубу, так в Щеціні називалися ресторани, що працювали до світанку.

– Зайдемо?

Через кілька годин, втягуючи сп'янілого Беня на ґанок будинку Ювеналія Волощука, Богун наткнувся у сінях на якусь невиразну постать. Мовчки пройшов повз неї, посадив Беня у крісло і тільки після цього повернувся до гостя. Після «привіту з Києва» сил наче подвоїлося, і Богун відчував себе сьогодні напрочуд легко і впевнено.

Середнього зросту, худий, темноволосий чоловік у шкіряній куртці пильно дивився на Богуна. Сергій ковзнув поглядом по сірих штанях і коричневих туфлях прибулого. Наче збігається з описом. Тонкі губи невідомого витяглися у посмішці.

– Пан випадком не допоможе дістати п'ятнадцять мільйонів пеніціліну?

Богун цмокнув губами, здвигнув плечима.

– На жаль, можу тільки п'ять мільйонів.

Чоловік у куртці задоволено посміхнувся, простяг руку:

– Станіслав Блажкевич, – представився він. – Що, упився? – кинув він на Беня.

– Еге…

– А ви?

– На мене така горілка не діє, – сказав Богун. – Та й не пив я її майже.

– Тим краще, – сказав Стась. – Отже, вирушаємо завтра. Літак з варшавського аеродрому відлітає о першій годині ночі.

– А чого чекати до завтра? Можна й сьогодні, – зауважив Богун.

Стась подивився на годинника, поміркував.

– Трохи запізно. Доведеться таки завтра. Давайте краще відпочинемо.

– Завтра так завтра, – погодився Богун і негайно заспішив до своєї кімнати.

І знову ранок…

Остогидло бути «світською дамою». Та що поробиш? Сер Елвіс пнеться в аристократи, і доводиться зважати на цю примху новоспеченого барона заради впливу на нього у більш серйозних справах.

А як хочеться інколи плюнути на все це, прийти до невеликого охайного будиночка з вивіскою на фасаді «Посольство СРСР», сказати: «Я хочу додому!» – і все скінчиться.

– «Ой дідуню! Розкажи казку… про рип-рип…

– Добре, моє серденько… Жили-були дід та баба. Пішов якось дід на полювання, знайшов ведмежий барліг, а там звір спить – великий, кошлатий. Відрізав дід у ведмедя ногу, щоб, бува, не втік, та й пішов до села покликати допомогу. А ведмідь прокинувся, бачить – нема ноги, приладнав на її місце березове поліно та й пошкандибав до села. Іде лісом, над головою місяць-повня, під ногами пухнастий сніг. Рип-рип дерев'яною ногою по снігу… Прийшов до села, бачить – всі поснули, тільки вікно дідової хати світиться. Заревів ведмідь: «Все село спить, одна. баба не спить, мою шкіру дере, моє м'ясо варить. Віддай мою ногу!…»

Маленька дівчинка сидить на колінах у діда, слухає, як той говорить «ведмежим» голосом, широко розкриває темні оченята, а потім від жаху ховає личко у дідовій густій бороді. Вона так ніколи й не знатиме, що в цієї казки – щасливий кінець, бо не в змозі дослухати її до кінця. І для неї завжди світитиме зимовий місяць, і вічно чутиме вона, як рипить по снігу дерев'яна нога: «рип-рип…»

Розпечений вітер жбурляє в обличчя жмені дрібного піску. Пісок в'їдається в шкіру, тріщить на зубах, запорошує й без того запалені очі. До нестями хочеться пити, але всю воду, до останньої краплини, вилила вона на палаючий кулемет… Знесилена конячина ледь пересуває ноги, а їй здається, що вони вихором летять крізь пустелю туди, де вода, люди…

«Товаришу командир… – ледь шепочуть потріскані губи. – Товаришу командир, банди Азіз-бея більше не існує». А очі крізь кривавий морок бачать перекошене стражданням і любов'ю рідне обличчя чоловіка, і чути чомусь таке несподіване і знайоме «рип-рип»… Води…

Ірина відірвала голову від подушки, намацала в темряві склянку з водою, жадібно випила, відчуваючи, як неприємно тисне при кожному ковтку у вухах. Потім, важко дихаючи, відкинулась на подушки. Клята простуда остаточно знесилила її. Навіть марити почала. Але про що ж таке важливе вона почала думати? Ага, про невеликий будиночок, де розквартироване радянське посольство. Ну, приходить вона туди… Ірина жваво уявила, як підходить до дверей, береться рукою за важку, литу з бронзи ручку, як дивиться у здивовані очі секретаря – обов'язково симпатичного і ввічливого… А далі? Далі… Вона забороняє собі й думати, що буде далі… На це вона не має ні найменшого права. Хоч би поскаржитись можна було кому… Або хоч скоріше б настав ранок!

– Годі! – обірвала себе Ірина. – Скигли не скигли, а легше не стане…