Опівнічні стежки

– Хау ду ю ду, містер Богун? – широко всміхаючись, запитав один.

– Хеллоу! – привітно підніс руку другий.

Богун протер очі, згадав, де він, і повільно відповів по-українськи:

– День добрий!

– Добрий, добрий, – підхопив один з них, сміючись. – Досить спати, друже провідник. Нас чекають у Тіргартені!

І знову – машина, яка повним ходом мчала тихими вулицями міста, на цей раз на військовий аеродром.

– Майк, – коротко представився йому біля літака пілот – високий блондин у блакитному френчі. Більше він нічого не міг сказати, бо не знав жодного польського чи українського слова. Зате другий – довгий, з тонкою, наче в гусака, шиєю, пристойно розмовляв по-російськи і протягом двох годин польоту до Дюссельдорфа розважав Богуна анекдотами.

Розбіглися чіткими прямокутниками гостроверхі дахи старого німецького міста, побігла назустріч пожовкла трава на полі військового аеродрому. По тому, як виструнчилися обидва пілоти перед двома в цивільному, Богун зрозумів, що зустрічають його високі, чини.

– Арнольд, член центрального проводу, референт по зв'язках із краєм, – представився йому товстун.

Сергій одразу ж згадав усе, що читав про нього у Києві, навіть зігнутий ріжечок фотокартки сплив у пам'яті. Це був Степан Підлиський, один із тих, в чиїх руках зосереджувались усі зв'язки Мюнхена з іноземними розвідками.

– Террі, – сухо відрекомендувався другий, високий, з помітною сивиною у чорному волоссі, зачесаному на правий бік'.

Чигрин про себе відзначив точність даних, що були в міністерстві. Так, маленькі вусики і невелика бородавка на носі. Все збігається! Значить, це той самий Террі, перед яким плазують і Бень, і Підлиський. Цікаво! Чигрин згадав, як він, наче під час студентського іспиту, розповідав про цю людину полковнику Василенку, як запам'ятовував особливості його манери говорити, ходу, звички…

В автомобілі Богун вийняв пошту від Утяя, передав її Підлиському. Той перервав розмову, похапцем переглянув матеріали і передав їх Террі. «Щоб, бува, господар не образився!» – посміхнувся про себе Богун.

Машина в'їхала у невеликий затишний двір і зупинилася. Гострим оком Чигрин зафіксував чепурну альтанку в глибині саду, невеличкий басейн з десятком солом'яних крісел навколо, кольорові завіски на вікнах. «Якийсь приватний пансіон», – відзначив він механічно і попрямував за Підлиським і Террі.

Він відповідав на запитання Террі, дивуючись їх схожості з тими, що їх уже ставив йому Бень. «Ага, Бень уже встиг передати мої відповіді!» – раптом здогадався Сергій. Це була ще одна перевірка. Г він зосередився, пригадуючи свої попередні відповіді. Фабрики і заводи… Що шукають геологи… Залізниці… Біографія… І ще раз, наче вперше, відзначив Чигрин, що цього самовдоволеного жевжика аж ніяк не цікавить так звана «боротьба за вільну Україну». Єдине, що його цікавить – шпигунські відомості про Радянську Україну. «Невже всі вони не розуміють, цього?» – думав Чигрин, дивлячись на Підлиського. А той улесливо зазирав у вічі Террі, інколи докидаючи і своє запитання, але теж не про справи підпілля, а про агентурну розвідку на радянській землі. «Лакей, гідний свого господаря!» – з огидою подумав Чигрин.

Він почав розповідати про бойовиків, які загинули за останні роки в сутичках з чекістами; про так звані «зачіпні хати» – конспіративні місця зустрічей; про долю багатьох «грипсів» – шифрованих листів, надісланих звідси на Україну; про зимові схрони і життя в. них, що нагадувало тваринне існування. Террі слухав і відверто позіхав, а Підлиський перебив Богуна:

– Друже провідник, це ви розповісте Саю і Золотарю, які ось-ось надійдуть, а нам уже час, – і разом з Террі вийшов з вітальні, посміхнувшись на прощання.

І знову розмова – на цей раз з Василем Кедем, Саєм, як назвав його Арнольд, і Миколою Ріпницьким – Золотарем. Богун уявив собі їх подив, коли б він назвав їх справжні імена, які значились у сейфах іноземних розвідок і про які він, до речі, дізнався ще там; у Києві. Брудні справи шпигунів Боба і Рипа були добре відомі на Україні.

Богун сидів навпроти Василя Кедя і вдивлявся у його широке, вилицювате, але худе обличчя. Модні окуляри на товстому носі, чорне, з сивиною на скронях волосся, на білосніжній сорочці вирізняється строката краватка. По тому, як він обсмикував на собі новісінький піджак, поправляв краватку, відчувалося, що він надто закоханий в себе і любить похизуватися. Дружину і двох дітей відправив до Америки, а тут, у Західній Німеччині, славиться своїми зальотницькими походеньками. Кажуть, навіть до дружини самого «прем'єра» залицяється. Борець!

Кедь говорив скоромовкою, немов захлинався:

– Я, друже, надрайонний провідник, керую фінансовою референтурою, до того ж і трохи літератор, стежу за коректурою в нашім «Українськім самостійнику». Тож мене цікавить, чи друкуєте ви там, у краї, листівки чи брошури?

– Мало, друже Сай, – відповів Богун. – У нас, на жаль, ні друкарень, ні паперу…

А про себе подумав: «Брешеш, собако, який ти в біса коректор? Заступник Підлиського з радіорозвідки, зв'язковий з іноземними розвідками. Ти нас дуже цікавиш!»