Останнi орли

Нiхто не мiг лiпше виконати волю царицi, нiж київський генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков; хитрий i спритний вельможа, випробуваний в мiнли-востях двiрцевого життя, вiн завжди знав, куди вiтер вiє, i вмiв пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхiвку, Воєйков добре знав, хто чим дихає i кого до якої партiї можна вiднести. Ось чому з київського обрiю iнодi безпричинно зникали вельможнi малоросiйськi старшини i йшли вгору незначнi й навiть нiкчемнi особи.

Розкiшний губернаторський палац, важкої й пишної архiтектури, з колонами й левами бiля пiд'їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстiж розчиненi дверi, з лакеями, що стояли бiля входу в дорогих лiвреях i перуках, здавалося, зустрiчали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер i генерал-губернатор Федiр Матвiйович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вiтав з тонкою рiзницею, ледь помiтною для стороннього ока.

Вiд входу до першої зали палацу вели короткi, але широкi сходи, застеленi розкiшним килимом; обабiч сходiв горiли важкi бронзовi канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гостi, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набiлене обличчя з пухлим пiдборiддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним i привiтним; та коли хто помiчав пронизливий, бистрий погляд вельможi, що iнодi спалахував з-пiд округлих брiв i немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсiм не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тiло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андрiївська стрiчка. У бiлiй випещенiй руцi, оздобленiй дiамантовими перснями i облямованiй щонайтоншими пуан д'еспан, Воєйков тримав золоту табакерку з портретом царицi; бавлячись табакеркою, вiн пiдтримував невимушену конверсацiю з вельможами i водночас робив належну атенцiю новоприбулим особам.

Тим часом гостi уже заповнили ряд залитих яскравим свiтлом залiв, обставлених позолоченими меблями; у всiх кiмнатах стояв жвавий гомiн. Панянки, чекаючи на танцi, обмахувалися вiялами й розмовляли з блискучими офiцерами нещодавно прибулих до Києва полкiв. Офiцери наввипередки розважали панянок, розповiдаючи їм останнi петербурзькi новини: говорили про нiжнi ланцюги амура, якi скували ту чи iншу особу, про новi зворушливi романси, якi останнiм часом вийшли в Петербурзi, серед них називали наймоднiшi — "Любовный вертоград", "Геройский дух и любовные прохлады" та iншi не менш зворушливi й сентиментальнi; розповiдали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзi, i про нову ворожку, яка володiє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти "любов без надiї". Розмовляли про останнi моди: про те, як наклеюють тепер при дворi мушки, i про новий танок, введений нещодавно у Версалi.

Поважнi матерi, якi суцiльною шпалерою розмiстилися пiд стiнами зали, гомонiли бiльше про господарськi справи, переказували мiсцевi плiтки, причому з жахом розповiдали про те, що цариця прищепила собi й наслiдниковi вiспу i що у Францiї ченцi розп'яли якусь дiвицю, що вона два днi висiла розп'ята й жива, а на третiй день, коли дiвицю зняли, рани її вмить загоїлися. У вiдокремленiй вiд танцювальних зал вiтальнi були розставленi столики для гри. Тут зiбралися поважнi й лiтнi сановники, а втiм, серед них можна було побачити i кiлькох молодих запеклих картярiв; грали в костi й в карти, в рiзнi iгри: в лямур, фараона, рокамболь i вiст-руаяль. Тут розмовляли виключно про полiтику: про невдоволення Порти, про намiри Францiї й Австрiї, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово "iмператорська" при титулi величнiсть i на запитання, чому це сталося, вiдповiли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дiзнавшись про це, сказала: "Супроти ж правил мови росiйської не приймати грамот без належної титулатури" i що вiдтодi росiйське посольство перестало приймати французькi грамоти. Найбiльше гомонiли про справи польськi й про дiї князя Рєпнiна; та про сей останнiй предмет говорили обережно, озираючись на всi боки, щоб не почув хтось iз полякiв. Натякали на можливiсть вiйни… Нишком повiдомляли про новi образливi пасквiлi, що з'явилися в Парижi, про самозванцiв, що об'явилися на окраїнах, i про змiну настроїв "там", про помiтне пiдвищення нових осiб.