Останнi орли

Врода дiвчини, чудове вбрання, зграбнi, впевненi й природнi рухи одразу вирiзнили її серед набiлених i нарум'янених красунь, затягнутих у вузькi лiфи, що не дозволяли їм почувати себе вiльно. Дами й панянки зашепотiли, кидаючи з-за розпущених вiял глузливi погляди на малоросiянку, але чоловiки поставилися до неї iнакше — незабаром Дарину та її батька оточили кiлька офiцерiв з полкiв, якi щойно прибули в Київ. Дiвчина неуважно вiдповiдала на їхнi запитання, коли раптом увагу її привернув гомiн, що зчинився бiля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловiк з розумним обличчям i проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камiнням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гiсть належав до значних запорожцiв.

— А, пан кошовий отаман, Петро Iванович, батечку, яким побитом? Яким вiтром занесло до нас? — з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кiлька крокiв назустрiч новоприбулому.

При словi "кошовий отаман" Дарина мимохiть подалася вперед i насторожилась.

— Приїхав богу помолитися i найприємнiшим обов'язком вважав передусiм з'явитися до вашої ясновельможної милостi з привiтом i поклоном.

— Радий, радий бачити. Повеселимося разом… А може, одвик?

— Вiд веселощiв, правда…

— Звикнути не важко буде… Хе, хе!.. У приказцi вашiй сказано: "Терпи, козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш?

При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчi допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тiльки ледь помiтно насмiшкувато примружився.

— Якби господь допомiг нам повернути до нiг наймилостивiшої монархинi нашої усiх бусурман, — вiдказав вiн з невимушеною посмiшкою, — i найяснiша цариця забажала б поставити мене над пiдвладними їй невiрами, то й тодi я просив би її милость не давати менi цього сану, бо бусурмани суть персональнi й першi вороги козакiв, а найпаче запорожцiв.

— Одначе, — лукаво усмiхнувся Воєйков i жартома посварився на кошового отамана пальцем, — ця неприязнь не перешкодила козакам за часiв Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогiв.

— Якi часи згадав ти, наймилостивiший наш пане! З горя, кажуть, i в море кидаються, а за царювання премудрої царицi нашої кожен себе щасливим i задоволеним вважає, та й прислiв'я каже: вiд добра лиха не шукають.

— А вiд лиха? — тонко усмiхнувся Воєйков.

— Боронь боже навiть подумати таке про царювання наймилостивiшої царицi, та хоч би якi бiди й напастi посилав на нас господь, сподiваємося, що не ввергне вiн нас у неволю бусурманську, бо гiршого лиха немає для християнина в сiй юдолi слiз i зiтхань.

— Воiстину, дасть господь, i рукою монархинi святий хрест переможе гордого пiвмiсяця i знову засяє на банях святої Софiї.

— Об тiм i ми господа щиро й повсякчас благаємо!

— Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi й ждати нових часiв, вони не за горами! — багатозначно закiнчив Воєйков. — А поки у нас мир i спокiй панують, вiддамося утiхам.

Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пiшов iз ним у внутрiшнi покої свого палацу. До них приєдналося ще кiлька вельмож i дехто з старшини малоросiйської.

Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв, повних гостей, Воєйков увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стiн якої стояли м'якi канапи, i запросив своїх супутникiв сiсти.

Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз одразу ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в той час уми: на польськi справи, союз з Пруссiєю, неприязнi стосунки Австрiї i Францiї i деякi ускладнення на пiвднi й сходi.

Тим часом на знак господаря загримiла музика, i грацiозним менуетом почалися танцi.

Калнишевський уважно прислухався до розмов i вставляв такi влучнi зауваження, що всяк дивувався, як добре вiн обiзнаний з полiтичним становищем усiх держав Європи.

Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами манiрно присiдали перед своїми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увiйшов високий молодий козак iз смаглявим обличчям i чорним як смола, коротко пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись помiж танцюючих пар, вiн попрямував у вiтальню, де сидiв генерал-губернатор iз своїми гiстьми.

Побачивши козака, який так несподiвано з'явився в залi i, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросiйськi старшини також звернули на нього увагу.

— Хто це? — звернувся хтось до генерал-губернатора.

— Якийсь посланець! — вiдповiв Воєйков. — Треба. гадати, невiдкладна справа.

— Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхiседека, — шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним.

Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Воєйкову окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом: