Останнi орли

— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли… Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують… А яка користь? Навiщо нам встрявати в чужi справи? Моя хата скраю — нiчого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи i пам'ятай завжди: на чиєму возi їдеш, того й пiсню спiвай.

Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анiтрохи не збентежив доччин погляд, вiн навiть не зрозумiв його i вiв далi:

— Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тiльки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотiв я — ти умовила… Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачнiшi. — Обозний важко зiтхнув i сiв у крiсло. — Добру новину скажу тобi, дочко.

А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмiшкою вiв далi:

— Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш нiж поглянеш на нього.

У вiдповiдь дiвчина здригнулась i насилу вимовила:

— Хто ж такий?

— Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогоднi-завтра генералом буде!

— Ви жартуєте, тату! — тремтячим голосом промовила Дарина.

— Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюцiї.

— Тату, я не пiду за нього, — рiшуче сказала Дарина.

— Що-о?.. — обозний пiдвiвся в крiслi, притримуючись руками за бильця, i втупив очi в дочку, немовби не зрозумiвши сказаних нею слiв. — Не пiдеш? То якого ж тобi ще принца треба? Самого губернатора чи сiятельного князя?

— Не князя i не губернатора, а нашого козака.

— Козака?! — обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. — Щоб я тебе, доньку генерального обозного, вiддав за козака? Нi, не для того я видряпувався i боком, i поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно… Годi дурiти! Будеш за полковником.

— Тату, та вiн же москаль…

— То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилiзти! Дарина спалахнула.

— Хоч би там що, а за полковника не пiду! — промовила вона твердо. — Я його не люблю, а шлюб без любовi — то великий грiх перед богом, i на такий грiх мене нiхто не змусить пiти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.

— Ти, ти… Ти смiєш? — обозний схопився з мiсця, обличчя його палало гнiвом. В цю мить дверi вiдчинилися, увiйшов козачок з пакетом, повiдомивши, що його привiз гонець од генерал-губернатора з Києва.

Почувши це, обозний одразу змiнився на обличчi. Вiдпустивши козачка, вiн розiрвав конверт i швидко пробiг очима присланий папiр; обличчя його набрало стурбованого виразу.

— Губернатор кличе негайно до себе у важливiй справi, — промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. — Дай боже, щоб се не було наслiдком твоїх слiв. Зараз вирушаю, довiдаюсь, в чiм рiч. — Вiн склав папiр, сховав його в кишеню каптана i, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотiв, щоб слова його голками впились у мозок дiвчини: — Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогоднi… Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як i личить нашому званню i рангу. Та пам'ятай, щоб я бiльше вiд тебе дурниць не чув… Пiст незабаром кiнчається. I коли на те буде божа воля, через два тижнi ти будеш дворянкою, полковницею.

Обозний круто повернувся i вийшов.

Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так i закам'янiла посеред кiмнати. Тим часом у дворi зчинилася метушня, i хвилин за п'ятнадцять дiвчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсiвся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слiдом за ним помчав i губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота i, перемовляючись, пiшла до своєї роботи. Незабаром затих i стукiт колiс ридвана.

З Дарининих грудей вирвалося полегшене зiтхання; знесилено опустилася в крiсло, та, помiтивши у дворi тiтку, яка швидко йшла вiд льоху до хати, квапливо пiдвелася й вийшла через другi дверi в сад. Дiвчинi хотiлося нiкого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самiй; на одну думку про розпити, нарiкання i умовляння тiтки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад i, вiдчинивши хвiртку, ступила в лiс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пiшла повiльнiше. Їй раптом пригадалося, як на цiй самiй стежинi страшна циганка ворожила Найдi… Даринi здалось, нiби вона й зараз чує той сухий i скрипучий голос… Дiвчина здригнулась, але тривожнi думки одразу ж стерли цей спогад…