Останнi орли

Дома вона застала перелякану тiтку, але одразу ж заспокоїла її; дiвчина навiть задовольнила тiтчину цiкавiсть щодо вчорашнього балу й очiкуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселiстю, що в тiтки не виникло нiякого сумнiву в її щиростi. Пiд кiнець їхньої розмови ввiйшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак i просить милостинi. Дарина звелiла нагодувати його й залишити на нiч; а що вона завжди давала притулок всiм убогим, то це розпорядження не здивувало нiкого. Посидiвши ще трохи, дiвчина пiдвелася й сказала тiтцi, що пiде до свого покою вiдпочити…

Уже коли тiтка з Дариною вечеряли, з Києва примчав вiд обозного гонець i привiз листа. В листi обозний просив доньку негайно вислати йому деякi потрiбнi речi, бо вiн у важливiй справi має вирушити завтра на лiвий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнiв.

Дарина аж почервонiла вiд радостi й мiцно стиснула в руцi листа: ця звiстка давала їй певну надiю здiйснити свiй намiр.

Вона щось придумає, аби не викликати нiяких пiдозр у тiтки… А два тижнi — немалий час…

XV

Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто на захiд за Мотронинськими, у глибокiй улоговинi, на березi вигнутого дугою озера, притулився жiночий монастир, який дiстав назву вiд навколишньої мiсцевостi. Вiн був заснований ще в XVI вiцi, в часи панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi й угiддя i вiд польських королiв — Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира. Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно вже зазiхало на цей притулок переслiдуваного православ'я, але королiвськi декрети, заступництво колишнiх гетьманiв, особливо Дорошенка, i розташування в диких лiсових хащах оберiгали його вiд хижакiв i грабiжникiв. Останнiм часом, коли козацтво i автономiя України впали, а руський народ i грецька вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною шляхтою на цiлковите знищення, правобережнi монастирi стали єдиною опорою переслiдуваного руського пiд'яремного люду. Це й спонукало трiумфуючих ненависникiв вiдняти у "схизматського бидла" тi останнi оази православ'я.

На свiтанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенiв i в'язiв, якi утворювали своїм переплетеним гiллям густе зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишнiх калiк, якi тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо Дарини, вiдтiнок надмiрної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i нарештi сказав їй iз сердечною турботою:

— Вiдпочила б ти, ясновельможна панно, он на тiй галявинi, адже ж стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш з коня — це й нашому братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже говорити про таке тендiтне створiння? Зблiдла он — хоч би хвороба не причепилася…

— Ото ще, — усмiхнулася дiвчина, — не медяник я, не зламаюся… Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила…

— Що й казати, справдешня козачка… А все-таки в каруцi було б твоїй милостi…

— Насмiшив! Ото добре було б їхати в каруцi по цих крутих стежечках, переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!..

— Не iнакше! — весело пiдхопили їхнi супутники. — Кульгавий на вигадки майстер!

— Воно й правда… — почухав провiдник потилицю. — 3 каруцою… ге, ге… Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше…

— I не спокiйнiше, — вiдказала Дарина. — Передусiм разом з каруцою менi треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її… Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали… А верхи я поїхала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i нiхто навiть не кинеться, що мене нема; i мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тiльки так ми й могли дiстатися сюди…

— Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята…

— Вiдпочину й минеться… Адже монастир у цiй долинi?

— Рукою подати — он i озеро видно, — показав провiдник на свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев.

Пiсля двох поворотiв нашi подорожнi виїхали на галявину, i Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з її синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись бiля озера прямовисною стiною.

Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало… вiдбивало все, що заглядало в нього: схований в зеленi монастир, частину зубчастої стiни, череп'янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених верб; усе це, вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свiжiшими барвами, — навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою.