Останнi орли

Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в землю…

Вечорiло.

Пiсля двотижневої спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i дерева, над Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тiльки крилом, посунувши далi на пiвдень, але й пiвгодинний рясний дощ освiжив i зелень, i повiтря, напоївши його пахощами щойно скошеної в левадi трави. Пiвнiчний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечiрнє сонце. Його скiсне промiння золотило свiжу лапату зелень густих кленiв та срiблястi пасма немовби розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листi.

Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сидiли на призьбi, вдихаючи цiлюще повiтря i втiшаючись чудовим вечором; 3 тихою усмiшкою дивився отець Хома i на чорну хмару, яку прорiзували вогненнi змiйки, i на ясний захiд сонця, i на палаючi багрянцем вiкна хат, i на пурпуровi, у самоцвiтах, верховiття дерев.

— Ох, велик єси, боже наш, у творiннях рук твоїх! — тихо промовив батюшка, звiвши очi в синю височiнь неозорого неба. — Дивний i прекрасний свiт i в грiзнiй борнi стихiй, i в лагiдному сяяннi вечора… Свiте тихий, свiте слави безсмертного отця небесного… — молитовне зашепотiв вiн i затих у нiмому спогляданнi.

Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрiй свого любого батюшки, i тiльки згодом наважився заговорити.

— Ех, панотче, — зiтхнув вiн, потерши рукою свої волохатi груди, — красен свiт божий, то правда, та не красними iстотами населений вiн… Одне одного силкується пожерти… Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всiх нас пожерти, щоб i кiсток не лишилось… То навiщо ж i краса цього свiту, коли в ньому таке паскудство?

— Е, не кажи так, пане Даниле! — лагiдно вiдказав отець Хома. — Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвiту, навiть херувими й восьмикрилi серафими не можуть прозирнути в таємницю його творiнь… Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча… I дивись, поряд з нею ще яскравiше виблискує вiчне сонце; гроза теж потрiбна, бо пiсля йеї настає тихий i чарiвний вечiр… Бiльше того, коли б у свiтi не було зла, то й добро не мало б цiни… Усе супротивне iснує для боротьби, i як свiтло переборює тьму, так i добро зрештою мусить подолати зло, а правда — кривду… Я вiрю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й пiсля нього возсiяє красою наш край i заплаканi обличчя засвiтяться усмiшкою! Тiльки ревно молiтеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любовi, не поклада-ючись на князiв i на синiв людських, а тим паче на меч; бо яка рiзниця буде мiж напасниками, лиходiями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямованi кров'ю? — останнi слова батюшка вимовив тремтячим голосом i схилив голову.

Данило хотiв був сказати кiлька слiв на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвiртки, — вiн, без сумнiву, належав до польської челядi, але нетутешньої — спантеличив титаря й примусив його мимохiть здригнутися.

— Чи тут живе його превелебнiсть пан ксьондз тутешньої церкви? — спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.

— Тут, хлопче! — вiдповiв стривожений титар.

— А що тобi, сину? — з цiкавiстю пiдвiв голову й батюшка.

— Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! — сказав хлопець.

— Який пан? Економ наш чи що? — спитав батюшка.

— Який економ? — презирливо пирхнув хлопець. — Сам володар тутешнього села.

— Його ясна мосць пан губернатор? — вигукнули разом титар i священик i, наче окропом ошпаренi, схопилися на ноги.

— Не губернатор, — якось знiтився козачок, — а володар цього села, його мосць пан Левандовський.

Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прiзвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якiй доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — i ось для цього пан i звелiв прийти батюшцi.

Титар пополотнiв i сказав отцевi Хомi, що самого його не пустить, а пiде з ним разом.

— Його мосць кличе тiльки пана ксьондза, — пiдкреслив козачок, — а тому про-вожатих не треба.

— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усмiхнувся на хлопцевi слова священик. — Без волi отця небесного не впаде жодна моя волосина… То пiд його святою опiкою я й пiду… зараз… тiльки… ось рясу… — отець Хома поспiшив у хату, одяг поверх полотняного грубого пiдрясника, в якому вiн сидiв, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязi вирушив разом з козачком до свого нового, невiдомого пана.