Останнi орли

— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан… а проти кулака суддею може бути тiльки кулак… Атож, кулак! — гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: — Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i "пожартувати" з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкетi, вiн наказав своїй розбiйницькiй бандi вчинити нiчний наїзд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став i саме мiсце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев'язали й розвезли… а потiм, вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною на прогулянку в мiй хутiр… Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено. Бiльше мiсяця був несповна розуму, та, на лихо, моя мiцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвiся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… бiля моїх грудей… i загинули… з примхи звiра… А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами… глумиться з чужих, слiз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути їх! — Левандовський закрив очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою…

— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом i витер хусточкою очi. - I я тепер вiд щирого серця вiрю кожному панському слову… Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко… А пановi господь послав випробування й зберiг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрiбне тут. Так указує промисел божий…

— Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надiї… Ось i цей дар… цiну кровi… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бiдолашному людовi… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були менi в цiй справi помiчником… Що ж до церковної руги й всiляких господарчих потреб, то вiд мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться…

— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.

— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права i вашi, i вашої церкви… А селянам я хочу здати всi економiчнi землi споловини, по-сусiдськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусiдiв — менi багато тепер не треба, — так i перекажiть своїм парафiянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щиростi незручно… то я вже покладаюся на панотця…

— Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня їм i не снилася… Справжнього благодiйника їм послав господь… Зглянувся на сльози сирiт, на стогiн матерiв… Тобi, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й простягши руки до iкони Остробрамської богородицi, що висiла в кутку вiтальнi, впав на колiна.

Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози…

Пiзно вийшов лисянський священик вiд нового пана. За садибою його зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли батюшку в засiдцi, чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в титаря уже зiбралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторiв, щоб дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти.

Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр'ям. Усi вбачали в щедростi нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр'ям поставилися до його обiцянок.

Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину пiсля повернення батюшки все село вже знало про несподiване щастя, послане Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи ще рада не була така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як тiльки блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний дзвiн, i все село, з старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi дверi яскраво освiтленого храму…

Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що всi поля й сiножатi земель Лисянського ключа вiддає їм споловини, а пасовиська просто так i що, крiм того, решту податкiв — подимне, шляхове, рiчкове, хлiбне, церковне та iншi, скасовує зовсiм, а церкву їхню бере пiд свiй захист i заступництво. Благодiяння цi були такi великi, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з'їхав з глузду пан? Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського.

— Може, ви, панове громадо, не задоволенi? — сумно спитав вiн.