Останнi орли

— Слухай, пане Даниле i ви, мої любi дiди, — квапливо заговорив отець Хома. — На все воля божа! Я пiду додому… Зле, коли мене застукають у храмi… А ти, друже Даниле, разом з дiдами рятуйте всi священнi речi з вiвтаря й ризницi… Щоб не дiсталися вони до рук латинян… Ключ також доручаю тобi… хоч у рiчку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки татi, аки розбiйники, а не ввiйдуть мирно… Благослови вас, боже! А мене простiть i розрiшiть, аще був що не гаразд вчинив.

— Що ви, панотче, батьку наш рiдний? — пiдходячи до батюшки за благословенням, сказали титар i дiди. — Хiба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?

— Ох, простiть i прощайте! Хай береже вас господь! — тремтячим голосом промовив отець Хома i, перехрестивши схиленi голови дiдiв, вийшов iз церкви.

Ледве вiн дiйшов до садиби титаря, як назустрiч йому вискочив добрий десяток вершникiв.

Попереду мчав на баскому гнiдому жеребцi молодий улан з пихатим виразом обличчя, небiж Кшемуського.

— Гей, попе, сюди! — гукнув вiн, осадивши бiля ворiт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, пiдiйшов i шанобливо зупинився перед довудцою.

— Слухай, ти, — погiрдливо заговорив улан, — сейм постановив, щоб в крулевствi не було бiльше нiякої схизми, розумiєш, нi-я-кої! Щоб усе населення було католиками або принаймнi унiатами — i квит! I жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! — червонiв од роздратування шляхтич, погрожуючи на-гаєм. — Нi ваш гайдамака Мельхiседек, якого цими днями посадять на палю, нi Москва, проти якої пiднялося все лицарство… I я тобi зараз доведу, що гонорове слово сейму i святе, i тверде! Слухай мiй наказ: ти задля свого спасiння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам i привести в церквi парафiян до присяги на унiю. Даю тобi на це двi години. Якщо запiзнишся i його ясна мосць ще застане тут схизму, тодi пощади не буде!

Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надiя на заступництво нового пана, але зараз же згасла, — вiн раптом зрозумiв усю її ефемернiсть i подумав, що тисячу разiв мав рацiю диякон, коли закликав нi в чому не покладатися на панiв. А втiм, вислухавши улана, батюшка оволодiв собою, i в його ясних очах засвiтився непохитний спокiй вiри.

— Пане, — тремтячим голосом заговорив вiн пiсля короткої паузи. — Я нiкого не силую iз своїх парафiян. Всяк має свою волю й свiй розум… Склич їх i поясни сам волю найяснiшого короля й могутнього сейму… Насильством, пане, не можна анi насадити, анi знищити вiру… За неї, пане, люди йшли на хрест i на вогнище… Що ж до мене, смиренного служителя вiвтаря, то нiякi принади свiту цього, нiякi блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок… Я не зламаю присяги, даної мною у вiвтарi мого рiдного храму, й зрадником не стану! Нiякi погрози мене до цього не змусять… Смертi я не боюся, за її межею — сонце правди й сiяння вiчної любов! I радощi життя, i муки його — все тлiн, усе скороминуще… Тiльки там — вiчне! — гучним, урочистим голосом закiнчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.

Спокiй й мужнi його слова так розлютили улана, що вiн позеленiв, задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова.

— То ти не пристаєш до унiї? — просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.

— Нi, — рiшуче вiдповiв батюшка.

— Чому?

— Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв моїх.

— Ключi вiд церкви! — крикнув довудца.

— У мене їх немає! — тихо вiдповiв священик.

— Ключi! — несамовито заревiв шляхтич.

— Присягаюсь… У мене їх немає… та я б i не дав… Хоч би якi ти муки вигадав… я їх за благо прийму: вони стануть менi блаженством…

— Повiсити його!

— Благослови тебе, господи, сину мiй! — пiдняв угору руки священик. — Яке щастя, що ти прискорюєш менi путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою…

А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар з дiдами кинулись у вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi й надiйно сховати їх. Усi церковнi облачения, срiбнi й кипарисовi хрести, плащаниця, срiбнi канделябри, лампади й iкони в окладах виносилися з вiвтаря i з самої церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi по селу й ховали, а срiбло закопували в землю.

Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег iз освяченими дарами. Торкнутися цiєї святинi нiхто не зважувався, а тим часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її вiд напасникiв-унiатiв, тому що без цiєї святинi ксьондз не мiг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол.

Час минав. До церкви, дедалi наростаючи, долинали з вулицi крики й тривожний гомiн. Били на сполох… Сумнi, мiрнi звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку.

— Боже! Що ж робити? — у вiдчаї заволав титар. — Ось-ось увiрвуться вороги… Я вже чую тупiт… I тодi все загинуло… Дiду, ви старший… Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, i загорнiть у неї дари.