Останнi орли

У залах замку й на дворищi його завжди було гамiрно й людно, але сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i гучний гамiр зростав з кожною хвилиною. Сьогоднi святкував вельможний пан Кшемуський заручини своєї небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не тiльки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподiваним i найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький, — приїзд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання.

У великому замковому залi, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною зброєю, наближався до кiнця парадний обiд; серед радiсного гамору й смiху вихоплювались вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" — в супроводi гарматних салютiв… Хазяїн нарештi вийшов з-за столу i тим дав гостям своїм цiлковиту свободу; але бiльшiсть їх, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого вина, й на думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй…

На широкiй мармуровiй терасi, з котрої вели напiвкруглi сходи в сад, з'явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислi й зрослi на перенiссi сивi брови, налитi кров'ю очi, що поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками лоб i низько опущенi вуса — все це разом вiдбивало таку пиховитiсть i неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навiвав на кожного холод i примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базилiанiв ксьондз Баєвський. Його довга, кощава постать у чорнiй сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом до огрядностi господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок…

— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.

— Так, ясновельможний пане, — вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунцiя.

— I що ж вiн пише?

— Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими осипає панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi єдинiй, iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усякої скверни, — хай увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою голубицею до престолу Всевишнього.

— О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона єлеєм помастила рани душi моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гiдний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи гiдний я молитов найсвятiшого папи? — промовив схвильованим i навiть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.

— Приниження паче гордостi, — похитав головою плебан, — найсвятiший бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залiзо вогонь горнила. В насильствi iнодi виявляється велика любов: ми караємо дiтей своїх, люблячи їх i бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслiдувало б осквернителiв закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.

Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.

— Святий кардинал обiцяє ощасливити нас незабаром своїми одвiдинами, — виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. — Вiн привезе тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.

— Ох! — зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, i кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врiзується в нього з болем, викликає новi бурi, але не дає менi бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою менi немає, немає й забуття! Нi в запалi гнiву, нi в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я вбачаю караючу десницю…

— Боже! — скрикнув, пiднiсши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою?