Останнi орли

— Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян повибивати, не пускаючи нiкого за креси… Людей дасть i Волощина… там голодних — не злiчити… Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а все iнше само прийде… Господь тодi воздвигне об'єднану духом Польщу й возвеличить її понад усi держави, а поборникiв об'єднання церкви вознесе в оселi горнiї!..

— Так, це велика думка, навiяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всiх.

— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi вiд непосильних трудiв гостi.

Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом'ятий надмiрностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани, черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий, кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi, олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.

Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбраннi — рожевому атласному жупанi й срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.

Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб, похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до першої гранiтної лави, що стояла бiля грота, вiн важко на неї опустився.

— Ху, важко, Фелiксе, — вiддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. — Вже не приймає стiльки утроба, як колись… C'est la viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину — без кiнця-краю… i як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!

Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:

— А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й тонша… А втiм, в усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в кожнiй сюрприз на пам'ять… Такий тесть, та foi3, згодиться, i ти менi повинен дякувати.

— Спасибi, дядечку, — Голембицький поцiлував у плече Младановича. — Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не радує: адже всi оцi маєтностi не його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше було б величезнi прибутки вiд них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць, то завтра пiсля нього зостанеться дуля!

— Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.

— Вiн i менi про це натякав.

— Отже, нема чого тобi й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарiвний, i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря запахуще, — чуєш дух сiна? А добру збудував вiн фортецю — не гiрша за мою уманську: дивись, який глибокий рiв за мурами, а далi землянi окопи й на них дубовий подвiйний частокiл… Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.

— Зайвi витрати, — знизав плечима Голембицький, — Умань i без того неприступна…

— Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi… Нехай план спише мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було…

— Та, мабуть, запросили в офiцiни… де замкова команда…

— Однак це прикро: вiн у мене — права рука… Я привiз його… Нарештi, вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького…

— А все ж таки схизмат… iз хлопiв…

— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — вiн тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований… це голова!..

— Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потiм…

— Ну, облишмо, — обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гротi… Здається, втiкаюча дрiада, — заговорив вiн грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п'єдесталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?

— Але, коханий дядечку…