Останнi орли

Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi, не забуваються вже нiколи.

Довгастий овал його обличчя був гарний, але до пiдборiддя надто звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений, немов мармуровий, вiн здавався вiд пiдголеної чуприни ще бiльшим, засмаглi, вкритi густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки вони були дуже великi, то ця вада лишалася непомiтною, чому сприяли ще брови, темнi, тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло перенiсся. З-пiд цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з горбиком нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а втiм, його пом'якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового вiдкритися для веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергiєю, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом'якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна було побачити таку одверту доброзичливiсть, що перше враження змiнювалося довiрливою, сердечною прихильнiстю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.

— Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. — Шановний пане, — пiдкреслив вiн, — присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.

— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав спiврозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…

— В мене одна думка — втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства — тяжко.

— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.

— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.

— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…

— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М'якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.

— Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…

— То кажуть про простих дiвчат, — обiзвалася Текля, — i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою — це неймовiрно!..