Останнi орли

— Перебивай руки! — звернувся диякон до найближчого сусiди. Один iз замкових челядникiв перебив руки, i всi з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цiкавим парi.

— А ви, хлопцi, себе не забувайте, наливайте повнiше! — звернувся диякон до челядникiв i, наповнивши два коряки, крикнув дозорцi:

— Ану, пане, починай!

Тим часом Дарина з Петром i ще з двома-трьома товаришами пiшли до кам'яної будiвлi, в якiй був ув'язнений Мельхiседек.

Бiля дверей темницi, заздрiсне поглядаючи на веселе товариство, сидiло п'ять сторожiв.

— А що, панове, схизматський пiп тут? — звернувся Петро до сторожi по-польськи. — Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!

— То йдiть дивiться! — вiдповiв один iз сторожi, не пiдводячись з мiсця. — Цiлий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетнi панове. I чого панькаються з цим ворогом, прикiнчили б, та й годi! А то їм забавка, а добрiй людинi нiколи й чарку горiлки випити!

— Що правда, то правда! — пробурчали iншi, трохи вiдiйшовши вбiк i пропускаючи Дарину й Петра в темницю.

Решта козакiв зосталася бiля входу погомонiти з невдоволеними сторожами; дверi темницi були вiдчиненi, кругом валялися купи щебеню й цегли.

Завмираючи вiд жалю та хвилювання, Дарина переступила високий порiг i ввiйшла до вузького й тiсного кам'яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.

Затхле й смердюче повiтря вiдразу вдарило в обличчя, Дарина аж вiдсахнулася.

— Крiпись! — шепнув їй Петро.

Вони ступили крок уперед, напружуючи зiр, щоб побачити владику. Через те, що вiкно було замуроване, у склепi панувала темрява, й тiльки бiля вхiдних дверей, коли їх ширше вiдчинили, стало трохи свiтлiше.

— Ось вiн! — шепнув Даринi Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дiвчина широко вiдкрила очi й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний i нiмий на напiвзогнилiй соломi, прикритий якоюсь драною ксьондзiвською хламидою.

— Помер! — придушеним голосом скрикнула Дарина.

— Тихше! — Петро стис паннi руку i, швидко озирнувшись на дверi, прошепотiв ледве чутно: — Подивимось!

Вiд дверей долетiв голосний регiт сторожiв.

Петро з полегкiстю зiтхнув i, ступивши два кроки до Мельхiседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.

— Живий, живий! — прошепотiв парубок, задихаючись од радостi. — Панно, давай сюди вино!

З допомогою Дарини Петро трохи пiдняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кiлька секунд ледь помiтна судорога пробiгла по тiлу нещасного, i з вуст його почувся слабкий стогiн.

— Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? — гарячкове зашепотiла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхiседек ледь поворухнувся.

— То слухай же, слухай мене, святий отче, — провадила далi дiвчина, — це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всi свої сили, сьогоднi вночi ми врятуємо тебе!

— Годi! — шепнув Петро. — Воронь боже — помiтять… — i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу.

— А пiп у вас вже сконав, панове! — розв'язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.

— Нарештi! — сердито пробурчав один iз сторожiв. — Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей — двожильний, — двiчi труїли, i то не взяло!

— То на якого бiса стерегти трупа? — вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. — Гайда з нами, — там московський купець розходився i таким вином частує, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!

— Та от, начальство велить! — похмуро вiдповiли сторожi.

— Охота їх слухати! — Петро зневажливо махнув рукою. — Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони своє дiло справлять!

— Правда! — погодилися сторожi. — Проти нечистої сили нiчого не вдiєш!

— Ну, то ходiмо, вип'ємо чарку-другу, — адже це тут поруч, на очах! — запросив iще раз гостинний козак.

— Так-то воно так, — мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, — але що скаже пан дозорця?

— Дозорця? Та вiн же там… без заднiх нiг уже… — Петро iз смiхом показав рукою в бiк гомiнкої компанiї. — Гуляє з московитом, а де начальство, там i сторожi належить бути!

— Сто дяблiв, справдi! — рiшуче вигукнув старший сторож. — На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип'ємо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку!

— Слушно! — одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих.

Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк: