Останнi орли

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй — втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об'їхавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.

— Кепськi справи!.. — сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.

— А як конi? — спитав вiн.

— Далi не пiдуть, геть з нiг падають, — похнюпившись, вiдповiв диякон. — Звелися нi на що пiсля вчорашнього…

— Виходить, кiнець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її цiну!

— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тiльки чи не спробувати…

— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрваної струни. — На все воля господня… що без неї нашi уповання? I радiсть, i щастя — все тлiн! Ми виконаємо свiй обов'язок… покладемо голови за вiтчизну… Але ти, панно, така молода i життя твоє ще знадобиться батькiвщинi… Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм'ям царицi вимагай захисту…

— Мiй орле! — гордо вiдповiла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя… i в яку хвилину? Коли мої друзi жертвують ним за своїх братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi… Та й навiщо менi без вас… без лицарiв, без отамана… життя?

— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…

— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней i кинутись у кукурудзу!

— Нi! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайцi — то не козацький звичай! Тiкати — тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з'єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрiбнi, а ховатися од смертi — це ганьба!

— То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше…

— Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?

— I справдi, пане отамане! їй-богу, дiло!

У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.

Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження.

— Врятованi! — радiсно вигукнув вiн. — Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутiр.

— Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з цього краю! Мерщiй! Пали!! — шаленiв од захвату диякон.

За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i, злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням охопило майже пiвобрiю… Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд розлюченої стихiї, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв.

— На коней, гайда на хутiр! — скомандував отаман i поскакав вперед. Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi зсередини, отже, в садибi були люди.

— Гей, вiдчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо!

— Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! — почувся у подвiр'ї гомiн, i ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж.

— Стривайте! Хто ви? Грецької вiри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

— Православнi, свої, ясновельможний пане…

— А ляхи тут є?

— Небагато… Та вони всi поховалися.

— А конi є?

— Цiлий табун стоїть у стайнi…

— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв: — Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну землю i помститися ляхам, теж берiть коней — i за мною до гайдамацьких загонiв!

Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять чоловiк, на добрячих конях виїхав iз ворiт.

— А чи далеко звiдси Довгий лiс? — спитав у нових товаришiв диякон.

— Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде… Он на ту могилу й пр iвтеся!

— Пречудове! — зрадiв диякон. — Тепер можемо їхати спокiйно: через те вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорiдцi! — добродушно засмiявся вiн.