Останнi орли

— А чого ми, панове, залишаємо цiлим оте добро? — показав отаман на хутiр. — Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрiє.

Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних мiсцях знялися важкi клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

— Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно перехрестилися i вирушили в путь…

XXIV

В Уманi, в час описуваних нами подiй, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, якi йшли з Поднiпров'я, Младанович iще одержав листа вiд Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повiдомляв, що Залiзняк, зiбравши незлiченнi юрби хлопiв та запорожцiв, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смiлянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втiм, Кшемуський обiцяв затримати Залiзняка бiля мiцних мурiв свого замку на цiлий мiсяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кiлька кiнних загонiв, котрi б тривожили обложникiв з тилу. А до того часу, — додавав вiн, — повернеться з кварцяним вiйськом Стемпковський i розметає гайдамакiв, наче солому.

Хоча звiстка про вiд'їзд Стемпковського до кварцяного вiйська i втiшила уманського губернатора, бо вiн знав, що полковника призначено польним гетьманом для втихомирення бунту, — а як полководець вiн дiяв навальне й жорстоко, — однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельнiше укрiплювати Умань i стягати на захист її всi сили.

Укрiплення мiста почалося з самої весни, проте Младанович вирiшив викопати ще один рiв, з новим частоколом, — так що утворилося два вали — верхнiй i нижнiй, з-за яких можна було обстрiлювати околицю. Коли ж хлопськi заворушення почастiшали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стiни та вежi свого замку, таким чином у самому мiстi утворилася ще й третя, над усiм пануюча фортеця, — Тi гармати могли стрiляти поверх двох перших лiнiй. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лiнiї укрiплень, штурмуючи їх пiд потрiйним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалi не полюбляли брати фортецi приступом, а для недисциплiнованих, узятих од плуга вiйськ, що майже не мали артилерiї, здобуття такої мiцної твердинi, як Умань, було й поготiв неможливе.

Це розумiв i Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творiнням, чванливо казав:

— Скiльки б не зiбралося тої поганi, а на моїй Уманi поламають зуби… Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московськi, справжнi вiйська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я смiло протримаюсь пiвроку!

Слова Шафранського пiдбадьорювали губернатора, але вiн усе ж не мiг заспокоїтись i з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалi бiльше метушнi й розгубленостi.

Було у фортецi два вразливих пункти, усунути якi, при всiх своїх знаннях i винахiдливостi, Шафранський не мiг: це — вiдсутнiсть у мiстi води й ненадiйнiсть козацького гарнiзону.

У викопаному на майданi проти магiстрату колодязi, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел i надто малий. На околицi, пiд Грековим лiсом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко вiд мiських стiн, i пiд час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку, Шафранський вирiшив улаштувати мiж стiнами мiста й озером укрiплений табiр для євреїв та шляхти, що прибували до Уманi з усiх усюд, i окопати його справа й злiва шанцями — одно слово, створити живий мiст до води… Та на це потрiбний був час, а подiї не чекали…

Що ж до гарнiзону, то весь вiн складався з православних козакiв, з сотником Гонтою на чолi, який вiдiгравав у загонi значно важливiшу роль, нiж полковник Обух.

I шляхта, i євреї боялися схизматiв i доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замiнити цих вiйськ, та й Гонта завоював довiр'я губернатора й завжди умiв розвiяти всякi пiдозри, — тож Младановичу зоставалося тiльки одне: козакiв прихилити до себе грiшми й пiльгами, а Гонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села…

Гонта двiчi, разом з командою, давав присягу на вiрнiсть i вiдданiсть Польщi… та й на дiлi доводив свою вiдданiсть i сiм'ї Младановича, i державним iнтересам…

Саме цими турботами губернатор Уманi був пригнiчений i тодi, коли до головної брами мiста пiд'їхала буда з якимись циганами.

Молода циганка з цiкавiстю позирала на високий з дубових колод, скрiплених залiзними скобами, частокiл i на широкi та глибокi рови, котрi оперезували

Умань подвiйним кiльцем: чи ж вийде вона з цього мiста на волю, у свiт, для радощiв i щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?

Старий циган, очевидячки, глава цiєї сiм'ї, яка складалася з двох лiтнiх жiнок i дiвчини, пiдiйшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось iз воротарем, повернувся дуже стривожений назад i сповненим розпачу голосом промовив: