Останнi орли

Сполоханi їхнiми кроками кажани, що ховалися пiд високим склепiнням храму, шугнули з тихим шурхотiнням в зяючi отвори вiкон…

Вийшовши на монастирський двiр, козаки подалися до кам'яних покоїв владики. Там вони також побачили слiди грабунку, звiрства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кiмнатах, скрiзь натикаючись на трупи, на розбитi скринi, столи й шафи, на зiрванi й порубанi iкони.

У спустошенi покої з моторошним стогоном вривався вiтер.

Кiлька разiв Найда мимохiть зупинявся й витирав сльози: єдиний свiточ вiри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєвi провiдною зiркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителi вiри, напутники й захисники народнi нинi лежали понiвеченi, мертвi, лишившись вiрними своїй святинi до останнього подиху.

— Невже ж не зосталося нiкого в живих? Анi єдиної душi?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетiли на монастир, видно, недавно, днiв зо два тому…

— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять… А чи не сховався хто-небудь он у тих келiях?

Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будiвлi, де були келiї ченцiв. I тут на них чекала та сама нiма картина, що краяла серце. Багатьох ченцiв було задушено в келiях пiд час молитви — їхнi задубiлi трупи лежали ниць бiля аналоїв.

Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.

Найда з товаришами, обдивившись келiї, вийшов до сiней, коли нараз iз темного кутка долинув тихий стопн.

— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись i прислухаючись.

— Стогне, стогне! — пiдхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усi кинулись туди й побачили розпростертого долi сивого запорожця велетенської будови.

На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув:

— Живий, живий!

Потому вiн уважно оглянув оану на головi:

— Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити… Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi!

Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев'яним узголiв'ям, пiдмостивши киреї.

Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду.

Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам'ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання.

"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: "Старайся, синку, вчись… будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"

— Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.

Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник:

— Аякже, аякже… пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди… Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!

— Раб смиренний його святої волi, — вiдповiв отаман.

— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.

— Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда.

— Отже, господь явив менi свою ласку… — спроквола заговорив поранений. — I врятував мене… хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку… i послав любого й рiдного моєму серцю… з яким хоч перед смертю розважу душу.

— Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi.

— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш… Рани, як на собацi, присохнуть. I я цiєю рукою ще немало покладу наших ворогiв! — пiдвищив вiн голос. — Тiльки дай менi напитися студеної води… А то нiяк не мiг доповзти до колодязя…

Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив їх горiлкою, присипав порохом i вмiло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горiлки.

Пiсля перев'язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав:

"Мовби щипає… та дарма!" — i навiть пiдвiв голову, спершись на руку.

— Каторжнi ляхи, — розповiдав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодiї… таємним лазом… i напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбiйники — то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже…

— Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали їх iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися!