Останнi орли

— Так, — вiв далi, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобi життя… I ти менi заступив моїх дiтей, якi загинули… Слухай же, настав час, коли я мушу тобi вiдкрити все… Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що вiн пiдтримає мої сили… I що я доживу до хвилини розплати… Але людина гадає, а бог чинить свою волю… та й часи такi настали — сьогоднi пан, а завтра пропав… I певно, господь послав тебе нинi, щоб я мiг вiдкрити тобi мою душу й висловити останню волю.

Запорожець змовк i, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, нiби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усiма його давнiми ранами, з усiма його болями, якi старий хотiв повiдати своєму названому синовi…

— Так, так… пам'ятаю… усiх вас… мов живi! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай i не перебивай. Лiт iз двадцять тому я був, звiсно, i молодший, i дужчий, i щасливiший. Вiдтодi серце моє скам'янiло-Колись у мене була люба сiм'я… i жiнка-порадниця в хатi, кохана дружина, мила розмова, i дiтки — щебетливi пташенята: два синочки, мов яворочки… та пiдлiток дiвчинка, рокiв чотирнадцяти, краща за ясну зiроньку… Як я тiшився своєю сiм'єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!

Тяжке зiтхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по бiлому з жовтизною вусовi скотились i впали на стиснутi кулаки двi важкi, пекучi сльозини.

Найда ловив кожне слово, кожен звук, i вони вогненними стрiлами впивалися в його серце.

- Є тут, у мiстечку Лисянцi, губернатор Кшемуський, — продовжував свою розповiдь старий запорожець. — Кшемуський… так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звiр, сатана з самiсiнького дна пекла! Я жив на хуторi миль за п'ять од Лисянки, а цей розбiйник десь поблизу полював i, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив — i накинув на неї своїм неситим оком… командi було наказано взяти дiвчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка — я був тодi на Сiчi — гордо зустрiла непроханих гостей, заявивши, що вона не пiдданиця губернатора, а вiльна, i дiти її — вiльнi люди, що чоловiк її запорожець i земля, на котрiй сидить, — власна, запорозька, а не панська… У нас на той час гостювало двi родички та брат їхнiй, молодий парубок… Посланцi повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому смiливу вiдповiдь моєї дружини… Осатанiв губернатор!.. Вiн не мiг стерпiти, щоб хтось перечив його волi, й звелiв привезти дiвчинку силою, а коли хто чинитиме опiр… знищити всю сiм'ю!.. Так i сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбiйникiв… Але три молодицi з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася… поки не заарканили її… Вони макогонами та ножами душ iз десять на той свiт спровадили… Та сила була на боцi гаспидiв… Дружину й синiв порубали, а хутiр пiдпалили… Сердешну ж дiвчинку, зв'язавши, вiдвезли у своє чортяче гнiздо… Що там було з бiдолашною — не знаю… Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку… А! — заскреготав зубами запорожець i вхопився за груди, аж нiгтi впилися в тiло, i з-пiд них виступила кров. — Не вдалося менi й трупiв побачити, попрощатися навiки, — хрипким голосом провадив вiн далi. — Усi вони згорiли… i вугiль iз спаленої хати змiшався з дорогим попелом…

Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смiв перервати її жодним звуком…

— Чи знаєш ти, сину мiй, що то є одразу втратити все найдорожче в свiтi, — нарештi глухим голосом знову заговорив дiд, — i залишитись одному, як палець, на кладовищi? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибiлює голову… Нi, такої муки не пережити, не забути!.. — Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому свiт, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув:- Але є ще страшнiша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги вiдплатити вороговi!.. Такої муки немає навiть у пеклi!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям i чекати, чекати хвилини, щоб вiдплатити вороговi, поквитатися з ним — i поквитатися сповна…

— Авжеж, поквитатися, — палко пiдхопив отаман. — I так, щоб найстрашнiшi тортури проклятому катовi здалися iграшкою порiвняно з цiєю помстою!

— I ти теж так думаєш, сину мiй, любе дитя моє? — нiби в нестямi вигукнув запорожець i своїми жилавими руками притис Найду до грудей.

— Так, так, батьку, я допоможу тобi помститися!

— Нехай же буде благословенний той час, коли я в серцi назвав тебе сином! — почав був старий, але збудження i нестерпний бiль змусили його замовкнути; вiн обхопив руками голову, вiдкинувся назад i з стогоном заплющив очi.

Найда кинувся до дiда, подумавши, що вiн зомлiв, але старий був при пам'ятi i тiльки стогнав вiд болю.

— Дай води, а то в грудях пече вогнем… — прошепотiв запорожець. Найда подав старому напитися i спiвчутливо поцiлував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любовi поглядом i тяжко задумався: тiнi, що пробiгали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарештi, подолавши її, дiд заговорив знову: