Останнi орли

Лисянський замок був милi за двi од Вiльшаної, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодої красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамної вежi засурмили. Передовий — то був отець диякон — пiд'їхав ближче.

— Хто ти? — гукнули з вежi.

— Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а їде вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi…

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити — друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi.

— А хто у нас тепер за регiментаря? — з височини вежi спитав осавула сам губернатор.

— Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом… — вiдповiв диякон.

— А звiдки вiн туди прибув i коли?

— Прибув вiн учора… Звiдки — пан капiтан краще знає… а я чув, нiбито вiд його ясної мосцi, пана тутешнього губернатора.

Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелiв одчинити браму.

Гостей вiн зустрiв у своїй параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди — до її послуг — i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росiї — вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми.

Пiсля короткої бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно.

Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване своє врятування.

Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi — в Печерах або серед козакiв? — подумав сам собi отаман. — Ото славна штука буде!"

Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав її:

— Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном?

— Ранiше нi… нiде… правда ж, пане? — якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке менi миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi… — зiтхнувши, додала вона. — I теж чорнявий… i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла.

В душi отамана ворухнулись жалощi… Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати своє серце ненавистю… i раптом жалощi!

— У шановної панi був син? — спiвчутливо запитав Найда.

— Так, був… єдиний… i загинув… — зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська.

— Ядвiго, облиш, — перебив її губернатор. — Навiщо краяти своє серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ.

— Так, так, — погодилася панi, ковтаючи сльози, — але пiсля приїзду того дивного лицаря, пiсля того вузлика… не можу… не можу!

— Годi, годi, Ядвiго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщi не одне тепер материнське серце обливається кров'ю, тому всiм нам треба поки що забути свої власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки своїй легковажностi i, нiде правди дiти, — завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi…

— Правда, правда! — з несамовитою люттю вигукнула Текля. — Усiм треба забути свої жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усiм! Усiм, без пощади, без милосердя!

— Смерть, смерть усiм — вiд старих до немовлят! — пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя її спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття.