Останнi орли

— Бiдолашнi, — промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, — тут вiн глянув на отамана, — зумiє помститися за всi шляхетськi сльози, зумiє вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути їм сам пан бог.

— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! — палко вигукнув Найда.

Губернатор пiдняв келих за його здоров'я, i розмова знову перейшла на останнi подiї. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх.

Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн.

То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…

Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.

Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири євангелiсти.

Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив:

— А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв.

— Так, так, — пiдтвердив Кшемуський. — Але хiба пан ранiше бачив цей годинник?

— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього…

— Подiбних немає нiде, — посмiхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських.

— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся — i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко…

— Нi, нi! — похитав головою губернатор. — Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема…

— Вранцi i ввечерi вiн грає молитви, — додала, зiтхнувши, господиня. — Ах, мiй Стась так тiшився ним. — При цих словах в її голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла.

— Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. — Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.

Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезної, обережно пiдтримуючи дружину.

У покої лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв.

Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу покоїв, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на своє мiсце.

— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.

— У Лебединському монастирi, — вiдповiла Дарина.

— У Лебединському монастирi? — Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: — Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло.

— То це був наречений панни? — мимохiть скрикнула Дарина. — Боже мiй! А я не знала…

— Хiба панна бачила його? — жваво спитала Текля.

— Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це… Тут до трапезної ввiйшла покоївка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала:

— Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?..

Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив:

— Щось дивне дiється зi мною… — а що — не можу тобi пояснити… Цей замок… Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi… немовби вiн снився менi колись… немовби увi снi я ходив цими покоями… От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цiєю трапезною, має бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою зброєю". Я пiдвiвся, глянув — i побачив той покiй, — усе в ньому було так, як нашiптував менi таємний голос.

— Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, - зауважила Дарина.

— Нi, нi, — з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, — не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зi мною… В головi наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… — Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. — От i цей годинник… Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись… Невже ж це мiг бути сон?

Найда зупинився перед дiвчиною i задумався.

— Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.

Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.

— Стривай, — зненацька сказав вiн. — Ходiмо зi мною туди… у той покiй… З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв…