Озброєні

— Його світлість сказав, — втрутився Морква, — що жодна частина наказу не підлягає обговоренню, сер. Все або нічого, розумієте?

— Все…?

— Так, сер.

— …або нічого.

— Так, сер.

Ваймз барабанив пальцями по столу.

— Ти переміг, чи не так? — сказав він. — Ти і тут переміг.

— Сер? Не розумію, сер, — відповів Морква, випромінюючи чесне незнання.

Настав ще один момент небезпечної тиші.

— Але, звичайно, — сказав Ваймз, — не існує жодного можливого способу прослідкувати хід подій.

— Що ви маєте на увазі, сер? — питав Морква.

Ваймз потягнув канделябр до себе і тицьнув пальцем у папір.

— Ну ось, подивися, що тут написано. Ось тут, про відкриття старих приміщень. Біля воріт? Який у цьому сенс? Прямо там, на краю?

— О, я впевнений, що ви зможете підняти питання організації, сер, — сказав Морква.

— Забезпечити цілодобову охорону воріт. Так. Але якщо ми хочемо слідкувати за ходом подій… Нам знадобляться чергові вздовж вулиці В’язів, далі у Затінках і біля доків, а ще на півдорозі посеред Короткої вулиці, а може, навіть на Королівському тракті. Десь там. Ми повинні подумати про густонаселені центри. Скільки осіб призначається на кожен пост?

— Здається, десятеро, сер. Але можливі зміни.

— Ні, так не можна. Має бути не більше шести. Капрал, скажімо, і один вартовий на зміну. І все це за щомісячним графіком чергування. Зробимо гнучкий графік? І, таким чином, місто буде під постійним наглядом. Це дуже важливо. І… якби в мене тут була карта… О, дякую, люба. Гаразд. Тепер подивися сюди. Номінально в нас п’ятдесят шість людей, так? Але тепер Сторожа працює цілодобово, і кожен повинен мати вихідні дні на два поховання бабусі на рік… І ми ще не знаємо, які традиції у нежиті. Можливо, вони повинні періодично відвідувати власні поховання. А там хтось захворіє. Тому… нам потрібно чотири зміни. Підкурити є? Дякую. І ми ж не хочемо, щоб усі вартові змінювалися одночасно. З іншого боку, ми повинні дозволити кожному офіцерові Сторожі певну самостійність. Але нам слід підтримувати спеціальний загін у Псевдополь-Ярді для надзвичайних ситуацій… Так, дай мені он той олівець. А тепер дай он той блокнот. Добре…

Дим від сигари наповнив кімнату. Маленький подарунковий годинник грав свою мелодію щочверть години, але його вже ніхто не помічав.

Леді Сибіл усміхнулася, зачинила за собою двері і пішла годувати драконів.

«Любі мої Мамо й Тату!

Ну ось, у мене дивовижна новина, я тепер Капітан!!! Це був дуже напружений і різноманітний тиждень, зараз усе перерахую…»

І ще одне…

В одному з приємніших районів Анка стояв великий будинок, із просторим садом, дитячими гойдалками на дереві і, напевно, теплим місцем біля багаття.

Розбилося вікно…

Гаспод приземлився на галявину і, як навіжений, побіг до огорожі. Ароматні бульбашки навсібіч летіли з його шерсті. На шиї в нього була стрічка з бантиком, а в роті — миска з написом «ПАН ПУШОК».

Він викопав собі шлях під парканом і вибіг на дорогу.

Свіжа купа кінського гною миттю змила з нього квітковий запах, а п’ять хвилин несамовитого чухання зняли бантика.

— Жодної блохи не залишилося, — застогнав він, опустивши миску. — А, ось! Ось вони, рідненькі! Юх-ху! Я вільний. Ага!

Гаспод повеселішав. Був вівторок. Це означало пиріг із м’яса і підозрілих тельбухів у Гільдії злодіїв, а головний кухар там, як відомо, чутливий до виляння хвостом і жалісливого погляду. І песик, що тримає у роті порожню миску і благально дивиться на нього, точно досягне успіху. Здерти напис «ПАН ПУШОК» буде неважко.

Можливо, це було не так, як повинно бути. Але все було саме так.

«Загалом, — подумав він, — все могло закінчитися набагато гірше».