Озброєні

Террі Пратчетт Озброєні

Капрал Морква, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа), сів за стіл у своїй нічній сорочці, взяв олівець, трохи послинив його стержень, а тоді написав:

«Любі мої Мамо й Тату! Ну ось, розповідаю вам про ще одну Подію, яка неодмінно увійде до історії, — мені дали звання капрала!!! Це означає додаткові п’ять доларів на місяць, плюс мені видали новий колет, аж з двома смугами. І новий мідний значок! Це велика відповідальність!!! А все тому, що у нас з’явилися нові рекрути, бо Патрицій, який, як я вам уже зазначав раніше, є правителем міста, погодився, що Сторожа повинна відображати етнічний склад міста…»

Морква на мить зупинився. Глянув крізь маленьке запилене віконце спальні на промінці світла, що повзли над річкою і знаменували захід сонця. Потім знову схилився над столом і продовжив писати.

«…що я не дуже розумію, але, гадаю, тут є якийсь зв’язок із Фабрикою косметики Ґнома Схопикухля Громового. Крім того, капітан Ваймз, про якого я вам частенько писав, вирішив залишити сторожу, щоб одружитися і Стати Поважним Джентльменом, і можу впевнено сказати, що вся сторожа бажає йому всього найкращого, він навчив мене всьому, що я знаю, крім того, чому я навчився сам. Ми скидаємося йому на подарунок-сюрприз, гадаю, це буде один із тих нових годинників, які працюють без залучення бісиків, а на звороті ми вигравіюємо щось на кшталт „На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти“, це такий коломбур, або гра слів. Ми ще не знаємо, хто буде новим капітаном, сержант Колон каже, що він подасть у відставку, якщо оберуть його, капрал Ноббс…»

Морква знову глянув у вікно. Його великий чесний лоб укрився зморшками у спробі згадати щось хороше, що можна було б написати про капрала Ноббса.

«…якнайкраще підходить для своєї теперішньої посади, а в мене у сторожі ще недостатньо досвіду. Тому краще просто чекати, що буде…»

Як це водиться, усе почалося зі смерті. І поховання весняного ранку, коли земля ще була вкутана туманом, таким щільним і важким, що він умить заповнив могилу, і труну опускали вже в самісіньку мряку.

Невеликий собака, що прихистив на собі усіх можливих собачих паразитів і через це був схожий на стрибучу хмару кольору пилу, байдуже спостерігав за подією з невеличкого горбика. Старенькі родички плакали над покійним. Але Едвард де Гибль не плакав, і на це було три причини. Він був старшим сином, тридцять сьомим лордом де Тиблем, а це позбавляло його права плакати; він був — про що свідчив новенький диплом у нього в кишені, — найманцем, а наймані вбивці навіть не починають плакати при вигляді мертвих, інакше вони б ніколи не змогли зупинитися; а ще він злився. Та він просто лютував!

Лютував через те, що мав позичати гроші, аби влаштувати навіть цей більш ніж скромний похорон. Лютував через погоду, через це простацьке кладовище, через постійний гомін міста, що не затихло навіть заради такого поважного випадку. Він злився на саму історію. Так не повинно було бути.

Мало бути зовсім не так.

Погляд Едварда впав на квітучий масивний палац на іншому березі річки, і його гнів лише посилився, концентруючись, наче промені в лінзі. Його відправили до Гільдії найманців, бо там дають найкращу освіту тим, чий соціальний статус є значно вищим, ніж рівень їхнього інтелекту. Якби він вивчився в дурні, то винайшов би сатиру і писав небезпечні жарти про Патриція. Якби він вивчився в злодії^[1], то вдерся б у палац і викрав у Патриція щось дуже цінне.

Так чи інакше… його відправили до Гільдії найманців…

Того дня він продав усе, що залишилося від майна де Гиблів, і знову записався до школи при гільдії.

На курси підвищення кваліфікації.