Озброєні

Він був першим в історії гільдії, хто отримав чудові оцінки. Старші товариші говорили про нього як про людину, за поведінкою якої варто приглядати — а оскільки в ньому було щось, від чого ставало моторошно навіть досвідченим найманцям, — приглядати краще здалека.

На цвинтарі самотній могильник засипав яму, останній прихисток де Гибля-старшого.

Поволі він почав усвідомлювати, які думки роїлися в його голові, наче внутрішній голос. Щось на зразок: «Зараз би кісточку! Ні, ні, вибач… кісточка, на кладовищі… забудь, що я сказав. У тебе ж є бутерброди з яловичиною у цій… як же її… ну, в коробці для обіду. Чому б не почастувати милого песика бутербродиком?»

Чоловік сперся на лопату і озирнувся.

За ним уважно стежив сірий пес.

— Гав?

Едварду де Гиблю знадобилося п’ять місяців, аби знайти те, що він шукав. Шукати заважав той факт, що він не знав, що саме шукає, а знатиме лише коли знайде. Едвард ревно вірив у Долю. Такі люди часто трапляються.

Бібліотека Гільдії найманців була однією з найбільших у місті, а в деяких спеціалізованих галузях — узагалі найбільшою. Ці галузі переважно пов’язані з прикрою недовговічністю людського життя і засобами, які давали змогу реалізувати цю недовговічність.

Едвард провів багато часу в цій бібліотеці, часто на вершині драбини, часто оточений пилом.

Він прочитав усі відомі роботи з питань зброї і боєприпасів. Він не знав, що шукає, і знайшов це у примітці на берегах дуже похмурого і неточного трактату про балістику арбалетів. Він уважно переписав примітку.

Едвард також провів багато часу серед книг з історії. Гільдія найманців була об’єднанням джентльменів виняткового виховання, а такі вважають всю історію своєрідною обліковою книгою. У бібліотеці Гільдії було надзвичайно багато книжок та ціла портретна галерея королів і королев[2], і Едвард де Гибль, який проводив там навіть обідні години, вивчив їхні аристократичні обличчя краще, ніж своє.

Пізніше казали, що на цьому життєвому етапі він потрапив під чийсь згубний вплив. Але секрет історії Едварда де Гибля полягав у тому, що на нього взагалі не було жодного впливу, якщо не враховувати всіх тих мертвих королів і королев. Він просто потрапив під вплив самого себе.

У цьому люди частенько помиляються. Справа в тому, що окрема особистість за своєю природою не є повноцінним членом людської раси, хіба що біологічно. Їй потрібно стати частиною броунівського руху суспільства, механізму, за допомогою якого люди постійно нагадують одне одному, що вони… ну… частина людства. Едвардова спіраль також закручувалася всередину, як це трапляється у подібних випадках.

У нього не було якогось плану. Він просто відступив, як відступають люди, коли відчувають небезпеку, до більш захищеної позиції, тобто до минулого, і тоді сталося щось таке, що для Едварда було, наче студентові, який вивчає стародавніх рептилій, знайти плезіозавра у власному ставку з золотими рибками.

Одного гарячого дня, провівши день в компанії славетної минувшини, він вийшов, мружачись від сонячного світла, і на власні очі побачив минуле, що спокійно гуляло, люб’язно киваючи людям.

Він не зміг стриматися і закричав:

— Гей, ти! Т-т-ти хто?

Минуле одказало:

— Капрал Морква, сер. Нічна сторожа. Пан де Гибль, чи не так? Чим можу вам допомогти?

— Що? Ні, нічим! Повертайтеся до своїх с-с-справ!

Минуле кивнуло і усміхнулося йому, а тоді попрямувало далі, у майбутнє.

Морква перестав роздивлятися стіну.

«Я витратив три долари на іконографічну коробку. У ній сидить маленький бісик, який малює картинки з того, що бачить. Ці коробочки дуже модні. Додаю знімки моєї кімнати та моїх друзів із Сторожі, Ноббі — це той у смішній позі, але він просто необроблений діамант і має добре серце».

Він знову зупинився. Морква писав додому щонайменше раз на тиждень. Такий у ґномів звичай. Він був два метри заввишки, але його виховували перш за все як ґнома, а вже потім — як людину. Письменницьким талантом доля його не нагородила, проте він наполегливо старався.

«Погода, — виводив він надзвичайно повільно і ретельно, — досі дуже жарка…»

Едвард не міг у це повірити. Він перевірив записи. Двічі перевірив. Він ставив питання і, оскільки вони були достатньо невинними, люди йому відповідали. І, нарешті, він рушив на відпочинок до Вівцескель, де обережні розпитування привели його до ґномових шахт навколо Мідної Гори, а звідти до непримітної галявини в буковому лісі, де, як це водиться, кілька хвилин ретельних розкопок дали йому змогу знайти сліди деревного вугілля.

Він провів там цілий день. Закінчив роботу лише на заході сонця. І тоді, прикривши сліди розкопок перегноєм, він був абсолютно впевнений.

Анк-Морпорк знову мав короля.