Озброєні

Слуга шанобливо зачинив за собою двері, а потім спустився на кухню, сумно хитаючи головою. Вже багато років родина де Гиблів не могла собі дозволити послуги сімейного ката. Однак заради господаря він мав виконати наказ, хай навіть за допомогою простого кухонного ножа.

Гості чекали, коли господар почне говорити, але він, здається, цього робити не збирався. Хоча іноді взагалі важко було зрозуміти, чого Едвард хоче або не хоче. Коли він був збуджений, проблема була не стільки в заїканні, скільки в недоречних паузах — здавалося, ніби його мозок на певний час відключав мовленнєвий апарат.

Зрештою, один із глядачів сказав:

— Ну добре. То до чого все це?

— Помітили схожість? Чи це не о-о-очевидно?

— Та не вига…

Едвард де Гибль потягнув до себе шкіряну сумку і почав розв’язувати ремінці.

— Х-х-хлопчика усиновили ґноми Дискосвіту. Вони знайшли його ще малим у вівцескельних лісах серед палаючих карет, трупів і такого іншого. Все схоже на напад розбійників. Серед уламків ґноми знайшли меч. Зараз він у нашого героя. Дуже старий, меч. І досі дуже гострий.

— То й що? У світі повно старих мечів. І точильних каменів.

— Цей був дуже добре прихований глибоко в одній із к-к-карет, на яку напали. Дивно. Доцільніше було б тримати його напоготові, правда ж? Щоб скористатися у разі чого? Це ж к-к-край розбійників! А потім хлопчик підростає, і, і… Доля… вирішує, що він і його меч одночасно опиняються в Анк-Морпорку, де він зараз і працює у Нічній сторожі. Я просто не міг у це повірити!

— Це ще не доводить…

Едвард на мить підняв руку, а потім витягнув із сумки згорток.

— Я п-п-провів ретельне розслідування і знайшов місце, де стався напад. Найретельніше вивчивши землю навколо, я знайшов старі каретні гвіздки, кілька мідних монет. А серед вугілля — ось це.

Всі витягнули шиї, щоб розгледіти вміст згортка.

— Схоже на перстень.

— Звичайно, п-п-поверхня з часом знебарвилася, але тоді його б уже хтось знайшов. Напевно, був схований десь у кареті. Я його частково очистив. Можемо навіть прочитати гравіювання. А ось ілюстрований к-ккаталог королівських прикрас Анка, укладений 907 року від з-з-заснування Анк-Морпорка, у період правління короля Тирріла. Прошу звернути увагу на маленьку обручку в нижньому лівому куті сторінки. Художник з-ззавбачливо відтворив напис.

Знадобилося кілька хвилин для того, щоб усі присутні його роздивилися. Це були природно підозрілі люди. Всі вони були нащадками людей, для яких підозрілість і параноя були першочерговими для виживання.

Тому що всі вони були аристократами. Кожен з них знав ім’я свого великого прапрапрапрадіда і яка неприємна хвороба звела його в могилу.

Вони щойно з’їли не дуже смачний обід, який, однак, передбачав давні й доволі пристойні вина. Взагалі присутні зібралися тому, що всі вони знали Едвардового батька, а де Гиблі — прекрасна сім’я з чудовим родоводом, дарма що зараз вони перебувають у дуже скрутних обставинах.

— Отже, ви самі бачите, — гордо мовив Едвард, — докази є незаперечними. У нас є король!

Глядачі намагалися не дивитися одне одному в очі.

— Я гадав, ви з-з-зрадієте, — засмутився Едвард.

Нарешті лорд Іржавський озвучив негласний консенсус. У його ідеально блакитних очах не було місця для жалості, бо вона ж не є першочерговою для виживання. Хоча іноді можна було ризикнути і проявити трохи милосердя.

— Едварде, — почав він. — Останній король Анк-Морпорка помер багато століть тому.

— С-с-страчений зрадниками!

— Навіть якби хтось знайшов його нащадка, чи не очевидно, що королівська кров у ньому вже дещо розбавлена?

— Королівську кров неможливо розбавити!

«Ех, — подумав лорд Іржавський. — То він із цих. Молодий Едвард думає, що дотик короля може вилікувати від золотухи, неначе королівська влада є якимось еквівалентом сірчаної мазі. Молодий Едвард вважає, що немає такого моря крові, через яке не можна було би пробратися, щоб посадити законного короля на трон, а для захисту корони всі засоби згодяться. Романтик».

Лорд Іржавський романтиком не був. Іржавські добре адаптувалися до постмонархічного життя в Анк-Морпорку, купуючи, продаючи та орендуючи, налагоджуючи контакти і роблячи те, що завжди робили аристократи, тобто пристосовуючись і виживаючи.

— Добре, можливо, ви праві, — погодився він тим ніжним голосом, яким умовляють самогубця відійти від краю прірви, — але ми повинні спитати себе, чи потребує Анк-Морпорк короля саме зараз, у цей момент часу?

Едвард подивився на нього, як на божевільного.

— Потребує? Потребує? І це в часи, коли наше прекрасне місто топче жорстокий т-т-тиран?

— А-а-а. Це ви про Ветінарі.

— Хіба ви не бачите, що він зробив з нашим містом?

— Дуже неприємний, зарозумілий чоловічок, — втрутилася леді Селашіль. — Та я б не сказала, що він прямо таки тероризує. Не можна так сказати.

— Та ми повинні йому дякувати, — додав віконт Скатер, — місто функціонує. Ну хоч більш-менш. Простий люд нарешті почав працювати.

— На вулицях безпечніше, ніж тоді, в часи лорда Пасткуса Божевільного, — сказала леді Селашіль.